Зараз всі вікна були порожні. Деякі закриті віконницями, деякі виглядали так, ніби власник прочинив їх на хвилинку, але все одно порожні. Мовчазними свідками стрімкої атаки кавалерії стали лише вулиці, лавки і парки.

Було страшно мчати на повній швидкості по звивистому лабіринту вулиць, проїжджати повз будинки, долати перешкоди, вриватися в темні брудні провулки, летіти по нерівних бруківках, досягаючи вершини чергового пагорба тільки для того, щоб опинитися з протилежного боку на обмерзлому схилі, порослому деревами і до того ж небезпечному. Іноді, скачучи по шість вершників в ряд, вони несподівано потрапляли в провулок, який стискався і з якого, до того ж, несподівано випирав кут будівлі. Для декількох вершників результати такої зустрічі виявилися сумними.

За відсутності опору з боку ворожих військ неприборкана гонка здавалася Дженнсен неконтрольованою. Втім, вона знала: діє елітна кавалерія, відчайдушність була їх військовою спеціальністю. А крім того, дивлячись на Джегана, що мчить на чудовому величезному жеребці, неможливо було навіть подумати, що ситуація вийшла з-під контролю.

Несподівано увірвавшись в широко відкриті ворота в стіні, атакуючі виявилися на просторих газонах Палацу сповідниць. На всі боки розносилися нестримні крики вершників, які ще не втратили свого шаленства; а коні вже общипувати мальовничі галявини; брудні, грубі, спраглі крові загарбники одним своїм виглядом оскверняли безтурботну красу галявин. Дженнсен з Себастяном їхали слідом за імператором і його офіцерами в центрі великого загону ревучих чоловіків вгору по широкому променаду, під старими кленами, чиї голі гілки вже хвалилися набряклими бруньками. Незважаючи на весь свій досвід, знання і схильності, Дженнсен ніяк не могла зрозуміти, звідки в її душі виникло відчуття, ніби вона бере участь в неправедному насильстві.

Але тут її увагу привернуло щось незвичайне попереду, недалеко від мармурових сходів, що вели до парадного входу в Палац сповідниць, і дивне почуття відразу зникло. Перед ступенями стояв стовп, до кінця якого був прив'язаний величезний червоний прапор, що плескався на вітрі, ніби привертав увагу і кликав: ось ваша мета, солдати.

Джеган повів людей прямо туди.

Поки вони їхали по газонах, Дженнсен концентрувала увагу на теплій, гнучкій і потужній мускулатурі Расті; звичні рухи коня підбадьорювали дівчину. Навряд чи заспокоїв би її погляд вгору, на білі мармурові колони палацу. Сьогодні, нарешті, Імперський Орден візьме палац, де довгі роки безперешкодно правило зло.

Імператор Джеган, високо піднявши меч, наказав армії зупинитися. Радісний бойовий клич десятків тисяч чоловік в одну мить завмер, і вони разом зупинили своїх розпалених коней. Дженнсен була здивована: десятки тисяч людей зі зброєю напоготів, а все закінчилося в одну мить і без кровопролиття.

Перш ніж спішитися, вона поплескала Расті по пітній шиї. А потім зіскочила на землю, перебуваючи серед безлічі чоловіків, здебільшого офіцерів і радників, але також і простих кавалеристів, повних готовності захистити імператора. Дівчині не доводилося раніше знаходитися в суспільстві простих солдатів і їй було страшнувато від їхньої пильної уваги. Від брудних, прокопчених чоловіків запах йшов гірший, ніж від коней.

Себастян, взявши її за руку, притягнув до себе:

— З тобою все добре?

Кивнувши, Дженнсен спробувала розгледіти імператора і те, що зупинило його. Себастян, теж бажаючи побачити це, потягнув дівчину крізь натовп дужих офіцерів. Їх пропустили.

Побачивши імператора в декількох кроках попереду, Дженнсен і Себастян зупинилися. Джеган стояв один, з опущеними плечима, спиною до всіх, затиснувши меч у руці. Ніхто з присутніх не насмілювався наблизитися до нього.

Дженнсен і Себастян швидким кроком покрили відстань, що відділяла їх від імператора. Той застиг перед списом, устромленим кінцем у землю, а вираз чорних очей Джеганя був такий, ніби він побачив привид. Червоне полотнище плескало на вітрі в абсолютній тиші.

На спис була насаджена людська голова.

Дженнсен здригнулася. Голова, відрубана точно по середині шиї, виглядала як жива. Темні очі під густими вигнутими бровами не кліпаючи дивилися перед собою. Трохи набакир був одягнений темний пом'ятий капелюх. Пасма волосся, що вилося над вухами, трохи погойдувалося на вітрі. Здавалося, ніби тонкі губи в будь-який момент розсунуться в загрозливу посмішку зі світу мертвих. Та й сам вираз обличчя був такий, ніби за життя ця людина уособлювала смерть.

Від виду враженого Джеганя, не відриваючого погляду від голови, від тиші, що нависла над тисячами людей, серце Дженнсен забилося швидше, ніж при гонці по рівнині.

Дівчина обережно перевела погляд на Себастяна. Той теж був приголомшений. Пальці Дженнсен співчутливо потягнулися до його руки, їй захотілося глянути в його широко відкриті, повні сліз очі.

Нарешті, він нахилився до неї і прошепотів здавленим голосом:

— Брат Нарев.

Звук цих ледь чутних слів громом відгукнувся в душі Дженнсен. Велика людина, духовний лідер всього Стародавнього світу, друг і найближчий радник імператора Джегана… Себастян вірив, що він ближче до Творця, ніж будь-хто з тих, хто коли-небудь з'являвся на світ… І зараз ця людина мертва, а голова її насаджена на спис.

Імператор ступив уперед і витягнув складений аркуш паперу, приколотий до капелюха брата Нарева. Дженнсен спостерігала, як Джеган товстими пальцями обережно розгортає цей клаптик паперу, і несподівано згадала, як розгортала листок, який знайшла у д'харіанського солдата в той доленосний день, коли зустріла Себастяна. У той самий день, коли людям лорда Рала вдалося, нарешті, вистежити її і вбити маму…

Імператор Джеган підніс до очей папір і прочитав. І час, поки він мовчки дивився на папір, здавався страхітливо довгим. Нарешті, він опустив руку. Його груди здіймалися від моторошної, всепоглинаючої люті, а він знову подивився на голову брата Нарева. Голосом, в якому бушував ледь стримуваний, болісний вогонь ненависті, Джеган повторив слова із записки, досить голосно, щоб його змогли почути всі, хто стояв поруч: