Латею ж він здивував більше, ніж себе. Вона з сумнівом застигла біля своїх бутлів, пильно дивлячись на нього. Немов він перемінився у неї на очах… А може, так воно і було?..

Він раптом зрозумів: йому дуже подобається відчуття, коли говориш те, що думаєш.

Він ніколи не бачив раніше, щоб Латея запиналася. Можливо тому, що відчувала себе в безпеці, ходячи так близько навколо предмету розмови — це була безпека в тіні слів, які не виносилися на денне світло.

— Саме це ви завжди хотіли зробити, Латея, правда? Вбити виродка?

На худому обличчі чаклунки з'явилася жалюгідну подоба усмішки.

— Все не так, як тобі здається, Обі. — Зарозумілість і сповільнена вимова випарувалася з її голосу. — Все не так. — Вона зверталася до нього тепер як до чоловіка, а не як до незаконнонародженого цуценяти, якого лише терплять. Голос її звучав майже люб'язно. — Жінкам іноді краще живеться без новонародженого. Це не таке вже лиходійство, коли дитинка — ще немовля. Адже вони ще не справжні люди…

«Обі. Здавайся».

— Ви маєте на увазі, це було б простіше?

— Звичайно, — сказала вона, з готовністю хапаючись за його слова. — Це було б простіше.

— Ви хочете сказати, що було б легше… — Голос Обі зазвучав раптом з такою силою, якої він і сам не очікував. — Легше, поки вони не виросли і не стали достатньо сильними, щоб чинити опір?

Нові здібності, що вирвалися назовні, здивували його самого.

— Ні, ні, я зовсім не це хотіла сказати…

Однак він вважав, що чаклунка хотіла сказати саме це. В голосі Латеї зазвучала повага, нове і зовсім незвичне до нього відношення; вона заговорила поспішно, майже метушливо:

— Я тільки мала на увазі, що це легше, поки жінка не полюбила дитину, поки він не став особистістю. Справжньою людиною з розумом. Це легше в дитинстві, а іноді для матері і зовсім самий кращий вихід.

Обі безперервно дізнавався нове, але ніяк не міг скласти ці відомості в єдину картину. Він відчував, що нове розуміння має глибокий сенс, що він, Обі, на порозі важливих відкриттів.

— Як це може бути найкращим? — Латея перестала наливати рідину і поставила бутель на стіл:

— Ну-у… Іноді, коли народжуєш немовля, починається життя, повне поневірянь і для матері, і для дитини. Іноді це краще для них обох, щоправда…

Вона швидко підійшла до шафки.

А повернувшись з новою пляшкою, встала з іншого боку столу, щоб більше не перебувати до нього спиною. Ліки для нього змішувалося з порошків і рідин. Що це за речовини, Обидва не знав. Бутель, який принесла латея, містив одну з рідкісних речовин, які були йому знайомі, — сушені коріння гірських троянд. Вони допомагали від лихоманки і були схожі на коричневі зморщені кружечки з малюнком у вигляді зірки посередині. Латея часто додавала йому в зілля один такий кружечок. На цей раз вона насипала цілу жменю кореня, розтрощила його і зсипала крихти в наготовлюваний настій.

— Краще для них обох? — Запитав Обі.

Її пальці, здавалося, щось шукають.

— Так, іноді. — Було схоже, що чаклунка більше не хоче говорити про це, але не знає, як завершити розмову. — Іноді немовля приносить такі нещастя, що жінка не може їх винести. Народження тільки наражає на небезпеку її власне життя та життя інших дітей.

— Але у мами більше не було дітей.

Лате якийсь час помовчала.

«Обі. Здавайся».

Він прислухався до цього голосу, що раптом змінився і став набагато більш ясним.

— Не було… Але все одно ти був їй у тягар. Жінці важко наодинці ростити дитину. Особливо дитину… — вона примовкла і продовжувала: — Я тільки хочу сказати, що це було важко.

— Але ж вона впоралася. Я вважаю, ви були не праві. Правда ж, Латея? Ви були не праві. Не мама, а ви. Мама хотіла мене.

— І вона ніколи не вийшла заміж. — Латея розлютилася. Спалах гніву знов роздув тліюче в її очах полум'я зарозумілості і владності. — Може, якби… можливо, вийди вона заміж, і у неї з'явився би шанс мати нормальну повну сім'ю замість єдиного…

— Виродка?

На цей раз Латея не відповіла. Вона, схоже, вже шкодувала, що вийшла з себе. Злісний блиск в її очах потух. Трохи тремтячими пальцями вона поклала на долоню дрібку сушених бутонів, поспішно перетерла їх в кулаці і всипала в ліки. Потім взяла блакитний бутель і крізь його вміст подивилася на полум'я вогнища.

Обі зробив крок до столу. Латея підняла голову. Її очі зустрілися з його поглядом.

— Милостивий Творець… — прошепотіла вона, дивлячись йому в обличчя.

Він зрозумів, що вона говорить сама з собою.