— Часом, коли я дивлюся в ці блакитні очі, я немов бачу його.

Обі насупився.

Пляшка з рук чаклунки вислизнула, глухо вдарилася об стіл, прокотилася по ньому, впала на підлогу і розбилася.

«Обі. Здавайся. Відмовся від своєї волі».

Це було новиною. Голос раніше ніколи не говорив такого.

— Ви ж хотіли, щоб мати вбила мене, правда, Латея?

Обі зробив ще один крок в напрямку столу. Латея помертвіла:

— Стій де стоїш, Обі.

В її очах жив страх. У маленьких щурячих оченятах…

Це безумовно було новим. Обі пізнавав все нові і нові речі. Він побачив, як руки Латеї, знаряддя чаклунок, піднімаються… Тоді він зупинився і насторожився, весь в увазі.

«Здавайся, Обі, і ти станеш непереможний».

Це було абсолютно новим і попросту приголомшуючим.

— Я думаю, ви хочете вбити мене своїми ліками, правда, Латея? Ви хочете, щоб я помер.

— Ні, ні! Це не правда. Клянуся, це не так!

Обі знову ступив уперед, слухаючи, що пообіцяє йому голос.

Руки Латеі зметнулися вгору, пазуристі пальці освітилися ожилими відблисками вогню. Чаклунка пустила в хід магію.

— Обі, — голос її зміцнів, став більш впевненим. — Стій, де стоїш!

«Здавайся, Обі, і ти станеш непереможний».

Обі ступив уперед і відчув, як його стегно зачепило стіл. Бутелі задзвеніли. Одна з них захиталася. Латея мовчки дивилася на неї. Банка деякий час погойдалася з боку в бік, потім тріснула, розвалилася і розхлюпала по столу густу червону рідину.

Лице Латеї спотворилося від ненависті. Вона з силою викинула у бік Обі пазуристу руку.

Почувся гуркіт, схожий на гуркіт грому, за ним послідував спалах, який залив кімнату на мить білим сяйвом. Обі побачив жовто-білий стовб з полум'я, який жбурнув у його бік. Це послана вбити його блискавка… І нічого не відчув.

Але за спиною його, в дерев'яній стіні, з'явилася випалена вогнем діра розміром з людину, у темряву ночі полетіли палаючі тріски. Вогонь з шипінням гаснув на снігу.

Обі торкнувся своїх грудей, куди Латея направила всю чаклунську силу. Крові не було. Він неушкоджений. Йому здалося, що чаклунка здивована не менше його. Вона дивилася, широко розплющивши очі.

Невже він усе своє життя боявся цього опудала?!.

Латея прийшла в себе швидко. Знову обличчя її спотворилося — на цей раз від зусилля, — вона знову здійняла руки.

У повітрі сформувалися блакитні змієподібні шиплячі лінії, запахло паленою шерстю. Латея кинула долоні вперед, посилаючи до Обі разючу чаклунську силу, яка б означала негайну смерть, силу, якій не може протистояти жодна людина…

Але блакитне світло лише обпалив стіну за його спиною, і Обі знову не відчув ніякого болю.

Він посміхнувся.

І знову Латея замахала руками, але на цей раз додала до помахів якісь уривчасті слова, вимовлені пошепки, так, що Обі не міг їх розчути. Перед ним спалахнув стовп світла, взявся звиватися в повітрі, немов надприродна гадюка. Без сумніву, це теж була смерть…

Обі підняв руки. Звивний промінь почав видавати потріскування. Обі торкнувся променя пальцем і нічого не відчув. Це було схоже на розглядання чогось, що знаходиться в іншому світі. Вірніше, і тут, і не тут.

А ще було схоже, ніби він, Обі… непереможний?..

Чаклунка видала крик люті, і її руки знову злетіли вгору.

З швидкістю думки Обі схопив її за горло.

— Обі! — Зойкнула вона. — Обі! Ні! Будь ласка!

Це було щось нове. Він ніколи раніше не чув, щоб Латея говорила «будь ласка».

Сильно стиснувши руками її шию, він перетягнув стару через стіл. Бутлі розлетілися, попадали на підлогу. Деякі крутилися, деякі розколювалися, як яєчні шкарлупки.

Обі стиснув пальці на звисаючому пасмами волоссі. Латея вчепилася в нього руками, відчайдушно намагаючись використати свою чаклунську силу. Вона хрипко викрикувала слова, які, напевно, були ключем до її чаклунської влади.

Обі не розрізняв слів, але розумів їх прихований зміст.

Він здався, але став непереможним. Він бачив, як вона випустила всю свою лють, і тепер вивільняв свою.

Він шпурнув її на підлогу. Рот її широко розкрився в безмовному крику.

— Чому ти хотіла, щоб мати позбулася мене?

Округлі величезні очі були спрямовані на того, хто викликав зараз у Латеі жах: на Обі. Все своє життя вона насолоджувалася тим, що викликала жах у інших. І ось тепер весь цей страх повернувся до неї.

— Чому ти хотіла, щоб мати позбулася мене?

У відповідь пролунали лише переривчасті хрипи.

— Чому? Чому?

Обі роздер на ній плаття. З кишень дощем посипалися на підлогу монети.