— Ви не скажете мені, де Ірма?

Він подивився на неї, примружившись від сонця:

— Продавщиця ковбаси? — Дженнсен кивнула:

— Так. Де вона? Вона не могла піти так рано. Їй треба було розпродати свій товар. Чоловік посміхнувся:

— Вона сказала, що наше вино допомагає їй швидше продавати ковбаски.

Дженнсен стояла, широко розплющивши очі:

— Так вона вже пішла?

— Так, пішла. І її ковбаски допомогли нам у продажу вина. Люди воліють запивати пряні ковбаски з козлятини добрим вином.

— З чого ковбаски? — Прошепотіла Дженнсен, не вірячи своїм вухам.

Посмішка чоловіки згасла.

— Що сталося, пані? Ви виглядаєте так, ніби вас тільки що поплескав по плечу гість з потойбічного світу.

— Вона продавала ковбаски з козлиного м'яса? Він кивнув з заклопотаним виглядом:

— Так, серед інших. Я їх всі спробував, але особливо мені сподобалися ті, що з козлятини, зі спеціями. — Він кивнув на своїх братів. — Джо найбільше сподобалися яловичі, а Клейтону — свинячі. А по мені, так краще всього з козлятини.

Дженнсен затрясло.

— Де вона? Я повинна знайти її!

Чоловік почухав потилицю, розпатлані своє світле волосся.

— Прошу вибачення, не знаю. Вона часто приїзжає сюди з ковбасками. Гарна жінка, завжди посміхнеться, кожному знайде добре слово.

Дженнсен відчула, як остигаючі на холоді сльози біжать у неї по щоках.

— Але де ж вона? Де живе? Я повинна знайти її. Чоловік схопив Дженнсен за руку, наче боявся, що вона зараз впаде.

— Вибачте, пані, але я не знаю. А в чому справа?

— У неї мої тварини. Мої коні. І Бетті.

— Бетті?..

— Моя коза. І коні. Ми заплатили їй, щоб вона постерегти тварин, поки ми не повернемося.

— О-о! — Чоловік спохмурнів, у нього явно не було для Дженнсен хороших новин. — Мені дуже шкода. У неї так жваво йшла торгівля, що ковбаски швидко закінчилися, а зазвичай на те, щоб усе продати, вона витрачає цілий день. Вона ще тут з нами посиділа, і ми досить довго розмовляли. А потім вона сказала, що їй пора додому.

Дженнсен судорожно намагалася зрозуміти, що робити далі. Вона перебувала в цілковитому замішанні. Здавалося, все навколо мчить, обертаючись, з неймовірною швидкістю. Але немає нічого, крім самотності.

— Будь ласка, — сказала вона, і голос її затремтів від стримуваних сліз, — не можу я найняти у вас коня?

— Нашого коня? А як же ми відженемо фургон додому? Крім того, у нас не верхові коні. Немає ні сідел, ні стремен…

— Будь ласка! У мене є золото. — Дженнсен полізла за гаманцем. — Я можу заплатити.

Однак гаманця на місці не виявилося. Дженнсен відкинула поли плаща.

На поясі, поряд з ножем, були тільки короткі шматочки ремінців, начисто зрізані.

— Мій гаманець… Мого гаманця немає. — У неї перехопило подих. — Мої гроші…

Чоловік сумно дивився, як вона чіпає обрізки на своєму поясі.

— Тут нишпорить безліч підлих людей, які так і норовлять що-небудь вкрасти…

— Як же так? Мені ж треба!

Він мовчав. Дженнсен озирнулася, намагаючись знайти торговця заклинаннями. У мозку, як спалах, пронісся спогад. Торговець хапав її за руку, підштовхував. А насправді в цей час зрізав гаманець. Вона навіть не пам'ятала, як він виглядав — хіба лише плечі були обсипані лупою. Їй тоді зовсім не хотілося дивитися йому в обличчя, зустрічатися з ним очима.

— Ні… — застогнала вона. — Ні, будь ласка, ні! — Вона важко сіла на землю поруч із прилавком. — Мені потрібен кінь. Милостиві духи, як мені потрібен кінь!

Чоловік квапливо наповнив чашку вином і присів перед заплаканої Дженнсен навпочіпки.

— Ось, випийте.

— У мене більше немає грошей, — тільки й змогла вона вимовити крізь ридання.

— Безкоштовно. — Торговець вином співчутливо посміхнувся, оголивши в усмішці рівні білі зуби. — Це допоможе. Випийте до дна.

Два інших брата, Джо і Клейтон, теж світловолосі, стояли за прилавком, тримаючи руки в кишенях і співчутливо схиливши голови, дивилися, як їхній брат заспокоює Дженнсен.

Він підніс чашку прямо до рота ридаючої дівчини, намагаючись змусити її випити. Частина вина пролилася на підборіддя, трохи потрапило в рот, і їй довелося проковтнути його.

— Навіщо вам потрібен кінь? — Запитав чоловік.

— Я повинна дістатися до будинку Алтеї.

— Алтеї? Старої чаклунки?

Дженнсен кивнула, витираючи вино з підборіддя і сльози зі щік.

— Ви запрошені до неї?

— Ні, — зізналася Дженнсен. — Але мені туди треба.

— Навіщо?

— Це питання життя і смерті. Мені потрібна допомога Алтеї, інакше може загинути одна людина.