Їй не було діла до оточуючих — вона страшенно хвилювалася за Бетті. Ковбасниці Ірмі потрібне було козлине м'ясо. Вона безперечно хотіла купити Бетті. Бідна кізка, напевно, була налякана тим, що її забрала якась незнайома жінка. Але наскільки б Дженнсен ні була стурбована долею Бетті, бажання знайти і повернути козу було на другому плані. Перш за все треба врятувати Себастяна.

Все навколо нагадувало їй, що вона голодна. Люди готували собі на багаттях, розведених із дров, які вони явно принесли сюди з собою. На сковорідках шкварчало масло з часником і спеціями. У повітрі витав запах смаженого м'яса. Від цих апетитних запахів паморочилася голова й смоктало під ложечкою.

Але як тільки виникали думки про їжу, Дженнсен думала про Себастяна. Кожен момент зволікання з її боку міг означати для нього ще один удар батогом, ще одне поранення ножем, ще одну зламану кістку… Ще одну мить мук. Не дивно, що він прийшов сюди з тим, щоб допомогти в боротьбі проти Д'хари.

А потім ще більш жахлива думка вразила її: вона згадала Морд-Сіт. Де б не доводилося Дженнсен з матір'ю мандрувати, нікого люди не боялися так сильно, як цих Морд-Сіт. Їх здатність заподіювати біль і страждання увійшла в легенди. Говорили, що по цей бік від руки Володаря будь-яка Морд-Сіт не мала собі рівних.

Що якщо д'харіанці залучать до тортур одну з цих жінок? Нехай навіть Себастян і не володіє мистецтвом чаклунства, для них це не має значення. Людина, далека від магії, як Себастян, для будь-якої Морд-Сіт виявиться короткою кривавою розвагою…

Натовпи людей порідшав, і скоро Дженнсен досягла межі ринку. Вона підійшла до останньої крамнички, де торгував довготелесий чоловік, який продавав шкіряну упряж та вживані приналежності для возів. Весь товар був навалений на віз, за яким вже простирався відкритий безлюдний простір. Нескінченна низка людей рухалася по дорозі на південь. Вдалині було видно дороги, що відгалужувалися на південний захід і південний схід. Жодна дорога не вела на захід.

Кілька людей поглянули на Дженнсен, коли вона вирушила в ту сторону, куди хилилося сонце. Однак ніхто за нею не пішов, і Дженнсен відчула полегшення, коли зрозуміла, що залишилася одна. Перебування серед людей, як вона завжди і побоювалася, принесло тільки нещастя. Ринкова площа незабаром залишилася позаду. Дженнсен просунула руку під плащ, намацала вселяючий впевненість ніж. Він був теплим. Ніби жива істота, а не срібло зі сталлю…

Принаймні, злодій взяв тільки гроші. Якби їй дали можливість вибирати, вона й воліла б залишитися з ножем. Все своє життя вона прожила, не маючи великої кількості грошей, — адже вони з матір'ю всім забезпечували себе самі. Але ніж серед засобів до існування грав важливу роль. Людині потрібні гроші, якщо вона живе в палаці. Якщо ж ти живеш у лісі, тобі необхідний ніж, і їй ніколи в житті не доводилося мати ножа краще, ніж цей…

Дженнсен задумливо торкнулася пальцями рельєфних завитків біля літери «Р» на руків'ї. І подумала, що деяким людям ніж, мабуть, потрібен, навіть якщо вони живуть в палаці.

Вона обернулася і з полегшенням виявила, що слідом ніхто не йде. Палац здавався звідси зовсім невеликим, а люди — повільно повзаючими мурашками. Як приємно було перебувати далеко від цього місця!.. Втім, Дженнсен знала, що туди ще доведеться повернутися. Якщо вона має намір звільнити Себастяна…

Щоб хоч на час захиститися від крижаного вітру, вона пішла спиною вперед, уважно оглядаючи скелі, які височіли з усіх боків і потужну кам'яну стіну, що оточувала палац. Звідси добре було видно дорогу, по якій вони з Себастяном прибули до палацу. Через ущелину, що перетинала дорогу, був перекинутий міст. Зараз він був піднятий. Проникнути в Палац — якщо у вас немає туди запрошення — було вельми і вельми важко. Дженнсен сподівалася, що потрапити на прийом до Алтеї буде простіше. Десь там, в цьому складному комплексі палацових будівель, знаходився зараз захоплений у полон Себастян. Цікаво, чи вважає він, що його кинули напризволяще?..

Дженнсен початку пошепки промовляти молитву милостивим духам, просячи їх не позбавляти його надії. А ще краще, щоб добрі духи якимось чином дали Себастяну знак про те, що вона збирається визволити його з полону…

Змучившись йти спиною вперед, вона розвернулася. Йти відразу стало важче. Дженнсен зігнулася під сильним вітром. Але іноді він все ж кидав їй в очі пісок.

Земля навколо була абсолютно висохла, краєвид — безнадійний. То тут, то там серед крижин пробивалися плями темно-коричневого кольору, немов сюди накидали міцної чайної заварки. Рослинність попадалася рідко, і в основному це були низькорослі хирляві рослини з темними і ламкими стеблами.

На заході здіймалося зубчасте пасмо гір. Одна з вершин в центрі, схоже, була покрита снігом, але проти сонця розглянути що-небудь було важко. І зовсім неможливо було уявити відстань до неї: надто незвичною для Дженнсен була місцевість. Ясно одне — до гір йти як мінімум кілька годин. А то й кілька днів. Добре хоч, не доведеться тягнутися по снігу, як на шляху в Народний Палац!..

Була і ще одна проблема: навіть взимку людині потрібна вода. Звичайно, в болоті води буде предостатньо. Але й до болота невідомо скільки крокувати. І Дженнсен ледь чутно, пошепки, попросила духів, щоб шлях виявився якомога коротшим, нехай навіть дорога пролягає через болота. Хоча, звичайно, болота — не те місце, де б вона хотіла зараз опинитися…

І тут крізь вітер до неї долинув якийсь гуркіт. Вона обернулася і побачила далеко позаду стовп пилу. Незабаром Дженнсен розгледіла, що в її бік прямує якась візок.

Дівчина швидко оглянула місцевість навколо, намагаючись виявити містечко, де можна сховатися. Їй спало на думку, що її переслідує довготелесий чоловік з ринку. Напевно, він вирішив дочекатися, поки вона залишиться в повній самоті, і напасти на неї.

Вона кинулася бігти. Оскільки візок наближався з боку Палацу, Дженнсен рвонулася на захід, до гірської гряди. Повітря було настільки холодне, що обпалювало горло. Навколо простягалася рівна долина, і не було жодної вибоїни, де можна сховатися. Дженнсен зосередила увагу на горах попереду і продовжувала мчати до них, напружуючи всі свої сили, хоча вже розуміла, що гори знаходяться занадто далеко…