Шрифт:
Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: «Де любов?! Де житє?!».
Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках «LOVE IS…», услід за пропитим волоцюгою повторює: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?!
Покажіть мені хоч одну людину, яка дійсно любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку дійсно люблять.
Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих — він і вона, є альтернативний фактор, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами і трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві.
А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: «Я тебе люблю» — «Я тебе теж ні». Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько.
Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну любовну історію. Так, щоб сильно, правдиво і до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов — це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов, насправді — всього лиш банальний страх залишитися самотнім.
Хоча іноді все виглядає значно простіше. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе.
Якось я була свідком вуличної бійки. Врешті, не стільки бійки, скільки побиття. Він — курдупель, маленький самовпевнений індик — бив її — вродливішу і вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулась, і дзеркальце випало з рук на газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше.
Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене.
Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протримались — красуня і чудовисько.
Дівчина мені подобалася. Була в ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком.
Він кричав: «Чого ти ревеш?! Піди і підніми дзеркало!»
І це було занадто. Такого карамазовського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові.
Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші — душею.
Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці.
Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно.
Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них. І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок? Правильно.
Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля.
Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати.
Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.
Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги.
Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я!
Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, — любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).
А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.