Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.

А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.

Але це також не є точним визначенням — засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти — не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.

Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.

Ніколи.

За жодних умов.

Хоча — це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б’ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.

… «Апокаліпсис» Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису».

Які вони різні — печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани — часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому — зброя масового враження: ідеологія. Але що за печерним чоловіком на ім’я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов’ю. І швидкість їх наздоганяння — космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави — Любові і Смерті — у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Ось вони — ті троє, яких жодного разу я не обминула і обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох — Людини, Любові і Смерті.

…Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але чомусь здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.

Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.

І ніхто не знає, чий ореол густіший?

І хто ж усе таки на півкроку швидше?!

І чому ці тіні — завжди тільки наввипередки?

І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани із особливою — єзуїтською — філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя людину.

І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.

Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка — це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров’я, якщо натрапили на засідку!).

Інших незнищуваних засідок-капканів, окрім Любові і Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта — доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об’їхати. Розминутися. Уникнути.

А з цими двома — ніяк.

«Любов — це відсутність страху» — каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, — самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.

Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене… попереду мого розуму і глузду… наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє — від нього, але до серця іншого…

І це називалося так само просто, як і незбагненно — Любов.

Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою світовою загадкою.