Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все, — тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.

…«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», — не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу — це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже… якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх!..

…І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові і розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.

У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони і атоми… фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки… майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття…

Але поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у не зморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата… і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі… ні нашого знання про них… нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.

Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи.

Бо не закриється книга народження Любові.

Як не відкриється день її відходу.

Не стане приступною суть приходу Смерті.

Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Неї.

І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи.

Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному.

Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті.

Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я — щаслива. Чого і вам бажаю.

…А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю — Смертю.

Ви це також знаєте.

Я тільки вам іноді нагадую.

У книжках.

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.

Але торти, вірші і навіть рок відступали на крок перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них — дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками із заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені — як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньган у провінції Шансі.

Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією — не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає, — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і запліднює її. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати. Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.