Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.

–  Ти знаєш, я теж випив би валер'янки, – в Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.

–  А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам'ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в театрі знайомих.

–  Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетворювати нашу оселю на бордель!

–  Всюди тепер бордель, Олесю. Ти сам це знаєш.

–  Але не в нашому домі… Хоча… ця дівчина… і правда хвора… і я тобі скажу… ще до того, як ми познайомились… я, звичайно, був парубком, не дівчиною… зі мною щось таке бувало… як ото з нею… і я, її віку хлопець… в тій самій Хотинівці… ходив до жінки з буряків… ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це…

–  Харитонівна, Олександре Івановичу…

–  Ще раз вибач мене, Харитонівно… Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!

–  Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я, чесне слово, згадавши нас сто років тому…

– П'ятдесят, Людо…

–  Але ж це чортзна-що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?

–  А ще я з досвіду знаю…

–  Що ти знаєш з досвіду, Олесю Івановичу?

–  Стільки, скільки йде «Аїда», цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.

–  А я і не знала, що в тебе такий досвід…

–  А потім починається нишпорення по шухлядах.

–  Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули б спальню, і в ній усі цінні речі…

–  Які у нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?

–  А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!

–  То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!

–  Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться чимдовше їх зберегти!

–  Ти така сентиментальна!

– І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі.

–  Від прабабусі.

–  Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.

–  Вони з братом вважають, що її загублено.

–  Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.

–  Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людю!

–  А до Опери ми все одно спізнились!

Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:

–  Лунає перший дзвоник.

–  Треба було менше згадувати жінок з буряків!

– І пустити цих скажених котів на наш диван?

–  Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери!

Ми можемо піти в гості до Галі!

–  Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідатись до неї до ожеледиці!

Старе подружжя нарешті ухвалило рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.

–  Що сталося?

–  Вони там… Вже… Прямо на підлозі…

–  Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!

–  Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! – Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалося одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз'єднатися, коли їх застукали.

–  Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під'їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

–  Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю, і більше не встати.

–  А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

–  Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.

Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.

Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.