накритого столу, далекий вiд його руки, але близький для зору, стоїть цей дорогоцiнний келих з

дивовижним i незнайомим напоєм. Вiн зачаровує зiр, збуджує смаковi рецептори, сколихує уяву. Його

не можна вхопити i перехилити, як звичайну склянку. Треба якомога довше розтягнути задоволення.

Спостерiгати. Думати. Прислухатися до власних почуттiв i знаходити задоволення в тому, як вони

поволi пробуджуються i якi вони рiзнi: вiд теплої хвилi, що здiймається знизу доверху i навпаки, до

гострої, майже болючої зливи, що починається в якiйсь точцi мозку i пронизує аж до п'ят. I кому, як не

йому – дорослому, досвiдченому знати, що саме цей стан i є щастям.

Якби вiн мiг подiлитися своїми роздумами з кимось iншим, то йому сказали б, що це звичайна

любовна гарячка, яка притаманна юним. Але вiн би лише посмiхнувся: неправда! Ровесник його

доньки нiколи не витримав би цього замилування незнайомим келихом: вхопив би i випив, не

вiдчуваючи нiчого, крiм власного задоволення.

Нi. Вiн має досягти вершини самопiзнання, пiрнути в тi глибини пам'ятi, де вiн малим водив

пальцем по порцелянових вигинах неземного, вилiпленого майстром тiла i задихався вiд досконалостi

тих пропорцiй, яких нiколи нi в кого не бачив. А тепер зустрiвся з земним втiленням того янгола. Хiба

кожному так щастить?!

Те, що вона не може не помiтити його замилування – факт. Адже iнакше не могло бути: вони давно

знали одне одного!

В iншому вимiрi.

Тiльки тодi вiн... розбив її, Порцелянову Дiвчинку. Тепер йому дано шанс i вона це знає напевно.

Iнакше не посмiхалася б ТАКОЮ посмiшкою. Вона теж упiзнала його! I це зовсiм не маячня, не

гарячка. Так мало статися. I так сталося.

Тiльки шкода, що доведеться трохи зламати звичний ритм життя. А, можливо, i не трохи – а

ЗОВСIМ, до бiса!

На його обличчi несподiвано замаячила пiдступна блаженна посмiшка. Добре, що вiн це вчасно

зауважив i низько схилився над тарiлкою, намагаючись приборкати цей блаженний вираз, майже

ткнувся носом у залишки бiфштексу i затих, перетравлюючи думку про те, що життя може дати новий

поворот. I раптом вiдчув на своїй схиленiй макiвцi... поцiлунок.

Смикнувся, мов обпечений, зi здивуванням глянув на дружину. Вона стояла за його спиною зi

знiченим, розгубленим виразом обличчя.

Такий вираз буває в злочинцiв, спiйманих на гарячому. Роман Iванович не чекав вiд дружини

подiбного, особливо тепер, коли його думки були досить далеко вiд цiєї вiтальнi. Але цей

несподiваний i неочiкуваний поцiлунок змусив його знiяковiти, нiби i його заскочили на слизькому.

Якусь мить подружжя ошелешено дивилося одне на одного. Болiсна натужна пауза увiрвалася

голосним кашлем Романа Iвановича.

Вiра зарухалась, задзеленчала посудом, швидко прибрала зi столу, підбігла до дзеркала –

пiдфарбувала губи i вiї, до шафи – кинула на диван кiлька суконь. Замислилась над ними.

– Надовго? – запитав Роман Iванович, радiючи, що у дружини знайшлися свої справи i вiн може

кiлька годин полежати на своїй канапi не роздягаючись i навiть не знiмаючи капцi.

– Маю йти на збори – домовились зiбратися неформально на чай у фрау Мерх, треба щось

вирiшити про змiну репертуару, – зiтхнула Вiра. – Пiсля смертi дружини Марiєнгаузер збирається нас

залишити – переїжджає до дiтей в Австралiю. Його тут вже нiчого не тримає. А вiн завжди вiв першi

партiї...

– А-а... – сказав Роман.

I несподiвано подумав, що якби (не дай Боже!) Вiри не стало – що б вiн вiдчував? Чи був би це

справжнiй бiль?

Неприємна думка...

Неприємна ще й тому, що в її трагiчностi вiн несподiвано вiдчув крихiтний укол радостi i свободи.

Вiра кивнула йому здалеку, взяла сумочку – здається вiн такої в неї не бачив – i пiшла, обережно

причинивши дверi. На їхньому бездоганно бiлому тлi одразу ж вималювався ефемерний силует,

вiддiлився вiд дверей, полинув убiк Романа Iвановича, обплiв його невагомими обiймами.

Роман кинувся на своє лiжко, втупився у стелю, на якiй так само засвiтився вiдбиток тiєї

сьогоднiшньої посмiшки.