Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день –

день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися

вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку

вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих

деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко

говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути

– раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять

дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв – так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А

потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i

нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi

промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли

дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками.

Кидала речi, майже не розбираючи – аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi,

тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i,

певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм,

розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою

справу: пакували речi.

Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко.

Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона – найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi

життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може

обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати

їм життя.

Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з

батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної

мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи

вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний

перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих

торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.

Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували

непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи – так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але

трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися,

пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те,

що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б.

Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою

тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють.

Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато!

Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона

працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде

спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити

дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз –

це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони

вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи

сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.

Таксi мало приїхати за нею о п'ятiй ранку. Треба було протриматися вечiр i нiч, нiчим не виказати