надто самодостатнi люди, не думаючи про те, слухають їх чи нi. Макс слухав. Втiм ситуацiя

нагадувала йому оповiдання Чехова, в якому кучер Iона розмовляє зi своїм конем. Вiн i сам багато

разiв говорив до себе так, як той кучер, мрiючи побачити навпроти хоча б одну пару зацiкавлених очей

– нехай навiть це будуть добрi очi коня...

– Менi завжди, вiд самої юностi, хотiлося знайти в людях якiсь спiльнi точки, влучивши в якi,

можна зробити всiх кращими – всiх i одночасно! Але за дитячою нерозумнiстю, вважав, що це можуть

робити лiкарi чи генетики. Навiть вступив до медичного коледжу i в «анатомцi» намагався розгледiти,

де є тi спiльнi точки, а бачив лише вивернутi нутрощi – однаковi у всiх. I це було тим, що врiвнювало

людей фiзiологiчно – i жебрака, i багатiя. Це було забавно. Але не те, чого я шукав. Я бачив, що на

масових дiйствах люди дiйсно перетворюються на один органiзм. Скажiмо, на футбольному матчi або

коли спостерiгають за стратою, або в чергах. Але i вiд того вiяло не тими високими пристрастями, якi я

мрiяв розпалити довкола. Я шукав не там. I досить довго – аж до шiстнадцяти рокiв! Не смiйтесь, ви

ще зрозумiєте, що життя коротке i визначатися в ньому треба швидко. З реакцiєю бiйця, в якого летить

куля.

– Я знаю... – промовив Макс.

Вiн i сам народився з олiвцем у руках. Скiльки себе пам'ятав – олiвець i крихiтний синiй нотатник

були його кращими iграшками з того часу, як навчився читати i писати. А навчився досить рано. I

занотовував всi свої дитячi спостереження. Згодом цих нотатникiв i щоденникiв накопичилось стiльки,

що довелося пакувати їх в окремi ящики i складати на шафi. Вiн не думав, що це може вилитись в

якусь професiю, адже тодi ще не знав, що такi професiї iснують. Але потiм так само, як нинi говорив

його спiврозмовник, почав шукати виходу для того, що буквально розривало його зсередини – шалене

бажання висловитись i бути почутим. Ерiх кивнув йому, i в цьому кивку Макс почув: «Я знаю, що ти

знаєш – тому я тут...». Але, можливо, Максовi це лише здалося.

– У шiстнадцять я вперше i зовсiм випадково потрапив в Карнегi Холл у Нью- Йорку – батьки

зробили менi такий подарунок на рiздвянi свята. Там я вперше почув Carol Of The Bells...

– «Щедрик» Леонтовича... – мугикнув Макс i вiд звуку власного голосу, що вимовив знайомi слова,

солодка кулька перекотилася по пiднебiнню. А в головi залунало багатоголосся: «Щедрик, щедрик,

щедрiвочка, прилетiла ластiвочка...».

– Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це

багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi.

Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я

зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi,

виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.

Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою

заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те

вогнище, з якого немає вороття.

Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома

мовами – так, про всяк випадок – рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн

збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце...

– Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, –

продовжував Ерiх. – Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї

«Universal»i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi...

– Що?? – видихнув Макс.

Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в них всадили нiж, який

солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За

одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його

полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн

тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес,