хоч в яких би хащах були цi слiди – i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо

той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути

терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом...

Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на

свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.

– Ми не познайомились? – Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий

продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: – Я тут на запрошення студiї

«Бабельсберг» – як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь

повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цихсправах, – вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. –

Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але... – вiн

посмiхнувся. – Бачу, що i ви не по цих справах.

Макс судомно кивнув.

– Тодi нам залишається тiльки пити! – весело сказав Ерiх i наповнив чарки...

Фрау Шульце. Ковчег

У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто

з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi – «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В

тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це

робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».

...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь

Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому

сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг – схiдний район на

протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими

бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у

ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води

Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися

червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом

тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було

роздiлено на двi частини – в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут

робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той

чоловiк...

...Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї.

А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна

арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить

Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi

мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя

донечка. Вона не знає, чому вона така. А я знаю. Менi вистачило того мiсяця, щоб пiзнати океан

почуттiв, якi лилися на мене, нiби прорвало запруду...

...Його розстрiляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю вiйну, щоб наприкiнцi отримати кулю

вiд своїх!

Навiть зараз, коли дозволяю собi згадувати про тi днi, на обличчi проступає рум'янець, як перед

апоплексичним ударом. Я надто стара для таких згадок. Усе плутається в головi...

...Я сховалась за кришкою роялю. Вiн давно був розiбраний на дошки, беззубим. Кришка стояла,

притулена до стiни, мов криве чорне дзеркало. Щойно внизу почулися кроки, голоси, запах диму,

брязкiт i звуки погрому, я, мов миша, пiрнула за кришку, стислась, пiдiбгала колiна i перетворилася на

одне тремтяче серце. Поруч зi мною лежала на розпухлому боку велика щуриха i ми дивились одна на

одну, мов сестри. Вона здихала. Я хотiла жити.

Кроки залунали по всьому напiвзруйнованому будинку. Кроки i смiх. Незнайома мова. Запах їжi.