усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця

впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають

подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний

iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi

хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим

дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими

питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким – через тi локони i очi, а ще

з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати – полювали найкращi женихи країни,

серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце.

Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд

Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же

час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв – Нововес, що означало «Нове

село» – цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а

вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову

назву: Бабельсберг.

На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через

мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд

ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi.

Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв – їх вбило бомбою посерединi Ткацької

площi – навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку – в найдальшiй кiмнатi

другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому,

вiдчула, як до мене тягнеться рука.

Голос:

– He, Junge, lebst du noch?*

Ламана нiмецька мова...

Потiм вiн вiдсмикнув руку:

– Чорт!!! Вiн ще й кусається!

Кiлька секунд я дивилась, як вiн потирає руку. Потiм вона, ця рука, знову посунулась в щiлину i

мiцно вхопила мене за вухо, витягла на свiтло. Кришка роялю з гуркотом скотилась на пiдлогу.

Знизу долiтали стривоженi голоси. Вiн обернувся до дверей i щось крикнув. Щось заспокiйливе.

Потiм, усе ще тримаючи мене за вухо, пiдвiв до вiкна, поставив проти свiтла. Вiдпустив. Вiдступив на

крок. Я чекала. Вiн був зовсiм молодий. Посмiхався. Зараз вiн має розстiбнути кобуру. Або – штани.

Агов, хлопче, ти живий? – нім.

Або спочатку – штани, а згодом – кобуру. Потiм все скiнчиться. Але вiн стояв i мовчки розглядав

мене. Потiм сталося диво.

Вiн тихо промовив: «Лореляй...» i прочитав кiлька рядкiв з Гете – тою ж ламаною нiмецькою. Я

виправила його – терпiти не можу, коли перекручують поетичнi рядки! Нехай тепер стрiляє – останнє

слово буде за мною! I – не найгiрше – з самого Гете. Вiн сказав: «Данке...».

Знизу знов гукнули. Вiн знову заспокiйливо вiдгукнувся i притис палець до вуст. Закурив,

оглядаючи стiни, на однiй лишився наш родинний портрет, я – посерединi. Вiн довго переводив

погляд з мене на ту дiвчину, що стояла в оточеннi батькiв. Потiм ще раз притис палець до вуст i

вийшов, мiцно причинивши за собою дверi.

Я вирiшила не ховатися. Знайшла довгий патичок вiд нiжки роялю, його кiнець був гострим, мов

нiж. Затисла його в руцi. Кому призначалась ця зброя – не знаю, але вирiшила боротись. Отже,

стрижень в менi засiв мiцно. Я не здамся!..

...Зламався цей стрижень лише тодi, коли Альфред, чистий i ситий, в новенькiй вiйськовiй формi

союзної армiї, приїхав по мене в наш район i вивiз звiдти, як свою «загублену дружину». Таке воно,

життя. Але до того...

До того було кiлька днiв, уже не скажу, скiльки саме, якi замiнили собою всi наступнi. Усi. Аж до