Безкiнечно i мовчазно терпiти.

Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного

рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя – воно було суцiльним

терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi

жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто

використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята – плачу їй менше, нiж могла б...

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в

моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно

змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках,

нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн

фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому –

йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю,

атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я

сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

– Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

– Що ви маєте на увазi? – запитала я.

– Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там

квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила.

Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина – про те, що у нього все ще попереду i

таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

– Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем – Лора.

– Лореляй? – уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась – нестримною потужною хвилею. За мiсяць я

лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю.

Можливо, варто так зробити...

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що

думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила – без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих

поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен

зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор.

Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому – «добропорядна»,

«законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше.

Що вiн мiг знати?

Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу

на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках –

з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш –

пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi – повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато – великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої

межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого

чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала

прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як

побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?