сприянням заможного татуся або якого-небудь впливового товариша, котрий потягнув його за собою,

мов голка нитку. Спадок i мiсце народження вирiшують його долю, яка загалом мала б бути досить

пересiчною, судячи з виразу обличчя i... реплiк, якi вiн подає за столом: «Коли я стрiляв крокодилiв у

Пiвнiчнiй Австралiї...» або «Португалiя не має нiчого спiльного з Новою Зеландiєю!».

Кажучи так, я маю на увазi свого першого «пiддослiдного» (нехай вже Господь менi пробачить за

таке нечемне визначення!) – про чоловiка фрау Сонi. Вiн перший лише тому, що приїхав сюди ранiше

за iнших. Можна сказати, вiн та його дружина – старожили мого будинку, хоча всi мешкають тут не

бiльше двох рокiв. Отже, цей чоловiк увiйшов першим i одразу менi не сподобався. Я достатньо знаю

людей, щоб довiряти своєму першому враженню.

На перший погляд вiн виглядав респектабельним, упевненим у собi i досить перебiрливим. Я

провела його до кiмнат, якi вiн хотiв винайняти, i побачила в його очах зверхнiсть i незадоволенiсть,

яку зазвичай виказують iноземцi з пострадянських країн, що вперше потрапляють у будь-яке нове

мiсце. Вони скрiзь шукають пiдступу i омани. Вiн принюхався до повiтря i попросив винести вазони з

квiтами, адже, як зауважив, мав алергiю. Провiв пальцем по столу, виявляючи пил, якого там не було.

Ще раз перепитав цiну. Знизав плечима i зморщився. Хоча я бачила, що кiмнати йому сподобались. Це

теж легко було визначити якраз через те саме незадоволення: чим бiльше вони його демонструють,

тим зрозумiлiше, що побачене подобається. Такий от парадокс. Потiм була пауза, пiд час якої я

вирiшила вiдмовити у квартируваннi. Але не встигла нiчого сказати, як вiн покликав дружину, котра

сидiла в авто.

Увiйшла фрау Соня... I я не вiдмовила. Вона була в чомусь сiро-рожевому – моє улюблене

поєднання кольорiв. Сiрою була шифонова сукня, рожевим – атласний пасок на талiї. Бiляве невагоме

розкуйовджене вiтром волосся окреслювало блiде загострене личко з великими прозоро-акварельними

очима. Вуста – без штриху помади – були соковитими, мов у дитини.

Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене...

мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи,

привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок

фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє,

нiби зiрване в райському саду...

Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно,

жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм

сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм – в дитинство. Тобто старечий маразм.

Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як

я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його

ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого

свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу.

Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.

Так вони з'явилися в моєму будинку.

А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як

крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з

людини високочуттєвий прилад.

...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на

яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби

несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест – мов змах

крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.

Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене