температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто

білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у

відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не

марнославний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У

сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза

ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої форми

міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не

міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті - без

жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я

вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли

закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.

Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -

ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй

долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в

інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.

…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п’ятьма, десятьма,

двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не

надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки

«дуже давно» - це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!

«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на

власному обличчі. Решта - дим… У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість

розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.

Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я

спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.

Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими

серйозними відкриттями криються інші - майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття

починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.

…Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла

семирічного віку. Йти було далеко - спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під

променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути

принцесами, у чотирнадцять - воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в

тридцять - від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто

семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало

в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж

поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на

сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка

встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до

звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» - коли приходила, та: «Дякую!» - коли карафа

наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…