Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» -

зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не

відчуєш глибини цієї офіри, - продовжував допитуватися в неї.-Віддати життя-це одна

мить, після якої відступає все - біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона

напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало

на чоло. «Я б могла віддати найдорожче… Те, що належало б тільки мені й що було б

прикро віддавати…» - «Що саме?!» - не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих

хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».

Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі.

Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в

карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та

Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені - боявся зурочити! Головним у

моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього

тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.

Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не

злякалася. «Так, так, -у захваті говорила вона після кожної такої казки, - це чудово! Але…

що станеться з іншими?»

І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес.

Я розповідав про Жанну дАрк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло синє вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, - шепотіла вона.
– А що станеться з

іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона

витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати

Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми

«іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.

Вона й сама не знала про свій рідкісний дар - відчувати людей та їхній настрій. Тому

й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася

віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».

Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірюзової хустки із золотою

смужкою.

…Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам’янисту землю, від того

лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. Порядок був

порушений. А я не люблю безладу.

Нарешті вона з’явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою

хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові

дерев’яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж.

Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та

густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною

збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище

десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки

спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ - із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із

заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї

юності.

…Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала

старших і намагалася виглядати серйознішою.

Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як раніше. І не

могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала

іншою. Точніше, не стала - вона й була іншою. Просто я допоміг їй відчути це. І ось зараз

їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.

«Родина розрослася, - нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь.
– Вони більше