– Слухаю тебе, - ліниво кажу я.

– Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.

– Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в

«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що

він меле?

– Перетелефоную!
– кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.

Клацаю пультом. Скрізь - вакханалія.

«Покидьки!- спересердя думаю я про свою біомасу.
– Ви цього домагалися-ви це

отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати - дати свободу! А що тепер?

Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що

буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

– Що ти пропонуєш?
– питаю суворо.

– Варіант сьомий, - ледь чутно вичавлює САМ.

– А чому не третій?
– єхидно запитую я.

– Петровичу… Я не можу. Я боюся. Я хочу жити.

Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки… I… і ми так не домовлялися.

– Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію.

А за тобою їх так багато…

– Я знаю, знаю…Але, зрозумій, я-чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти

половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж… За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю

я. І найвища платня - на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони.

Найдорожче - ім’я.

– Добре, - кажу я, - коли це мусить статися?

– Завтра увечері, - жвавішає слухавка.
– Сценарій: вранці відправляєш родину за

кордон… Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок… Далі так: охорону відпускаєш, одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної… Перед справою - ввімкнеш воду.

Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я…

– Добре, - повторюю я, - прощай!

– Та Бог із тобою!- гуде слухавка, - Ніби насправді прощаєшся…

– Та пішов ти!-Я відключаю телефон. Здається, назавжди.

Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чарку «Мартеля». Я поглядаю на

годинник: друга ночі. Побачення закінчено (зазвичай воно триває не більше години). Сто

троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати - спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!

Iтрохи… моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа -

понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови - непогана ціна.

Пригадую, він мріяв хоча б про один…

Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. 3 кожним сигналом серце важчає.

Ось поговорю I вип’ю валеріанки… Уперше в житті.

Слухаю… - шепоче рурка.

Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.

– Іди до ванної і увімкни воду, - наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити: завтра в цей самий час повинно бути так само…

У слухавці забулькало та зашипіло.

– Я готовий, В’ячеславе Петровичу!- догідливо промовляє мій голос.
– Кажіть, що

треба? Побачення пройшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Подарувала

вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.

Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко…

– Отже, так… ЦЕ має статися завтра!

У слухавці - шипіння води. Хвилини зо дві.

Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повного ступору, коли вперше

побачив… себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я

вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, довкола мене було повно охоронців…

Це мене неймовірно дратувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. I

несподівано знайшов його - у вигляді волоцюги, що спокійно дрімав на лаві. Його мені

підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був вражений не

менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити невеличку корегуючу пластику, поставити

голос - тембри були схожими, але інтонації невпевнені…