– Уви, малиш, мене зовуть діла. Передай прівєт своєму батькові. Він буде радий.

І незнайомець, рєзко обернувшись, попрямував до калітки. Рауль хотів було за ним побігти, но када побачив, шо дядя пряче гамняного коника в карман піджака, чото передумав.

Вже оказавшись на вулиці, дядя востаннє повернувся до Рауля, поклонився йому і підняв трость високо над головою.

– До зустрічі, малиш!

У сусідському вікні вдруг задрожала занавєска, й за стіклом появились обличчя двох смертельно перепуганих слуг. Вони бурно хрестились і шото шепотіли.

– Капабланка дважди згадував цей случай, у нього була хароша рання память.
– Доктор Падлюччо, втомившись щолкати запальничкою, швирнув її в угол. Сігара в його устах безвольно обвисла.
– Ти ще не куриш?

– Нє, і вам би радив бросить. Я не збагну, шо то за радость - кашлять і харкатись.

Міша стояв біля окна, спиною до наставніка. Він дивився вниз, на вулицю, де нічого не відбувалось. Тіки кудлата й достаточно громадна сабачка чорного цвєта бігала від під’їзду до під’їзду, винюхувала шото, і бігла дальше. Міша нікада раньше не бачив, як собацюри беруть слєд, та й не щитав, шо конкретно оця обдрипана тварюка навчена висшому псячому іскуству, но чото йому казалось, ніби животне когось розшукує.

– Отойди од вікна, мій друг, - ласково і твердо сказав доктор Падлюччо. Позаяк мальчік бистро не раздуплився, доктор сам підвівся з крісла й отстранив Мішу вбік. Після чого крадькома виглянув на гулицю - і отшатнувся.

– Давай ми лучче опустимо портьєри, - сказав він.

Міша схрестив на грудях руки, подавляя зародки то лі хвилювання, то лі щирого страха.

– Ви чогото опасаїтесь, доктор?

Падлюччо глянув на Мішу, як невиспаний охотнік.

– Не чогото, а когото. І, повір, у мене єзть для цього всі основанія.

Він глянув на старомодні кварцові часи з слігка зільоноватими - фосфорними - стрєлками.

– У нас залишилося менше суток. Думаю, що встигну посвятить тебе в одну історію.

Доктор пошарив у задньому кармані штанів й нашов там ще одну запальничку. Дважди клацнувши й пересвідчившись, шо вона работає, Падлюючо спрятав її в той жи карман.

– Мені б найбільше в своїй жизні хотілося, аби ти нічо не знав про все, що я повинен вложить в твої уші. Но - уви. Це залежить не від мене.

– Да ладно, доктор, ви мене і так достаточно напугали під час нашої минулої встрєчі. Не було такого дня, шоб я не вспоминав про все це.

Доктор кивнув і поправив прядь волос, шо вибилася з-під бандани. За послєдні годи, протягом яких він знову кудато запропастився, в його облікє трапились ізрядні зміни. Він трохи заріс - грязно-русі волоси тепер спадали йому до плечей. Фізіономія слігка іссохла. Погляд його став ще пронзітільніший, а щетіна додавала неабиякої брутальності. Він був похожий на бродягу, шо вирвався із многіх днів дороги, барів, трущоб та інших поневірянь. Канєшно, Міша змінився незрівнянно більше. Він витянувся, але ще не звик, шо слішком часто одяг стає малий для нього. Слігка сутулився і взяв дурну привичку колупати пальцем лоба, вроді там у нього була якато важна кнопка, шо включала мозг.

– Тобі на днях, а то ше й раньше, стукне шіснадцять год, - увєрінно сказав доктор.
– Типер я точно знаю, шо ми в цейтноті. Ти часто попадаїш у цейтноти, мій друг?

– Почті шо нє. Када вперше іграв у турнірі з нормою міжнародного мастєра - тада бувало, у кожній другій партії почті. А потім воно якось вировнялось.

– На жаль, в жизні - на відміну од шахмат - ми не маємо впливу на врем’я. Воно шурує по своїм законам, і з нами не спішить ділицця намірами, куда і як бистро потече. Часто кажицця, шо ти тіки розіграв дибют - і вдруг бачиш, як висить твій флаг. А потім - хлоп!
– і невидимий суддя добавляє ще трохи часу. Паршиво тіки, шо ти нікада не знаїш, який контроль - останній. Но єзть у мене чуство, шо саме зараз треба бліцувать по-сумашедшому. Нам главне - не ронять фігури на пол, і не перекидать часи. І ще, канєшно, уповати на суддю.

Звук битого стікла був явно слішком мощним саундтреком до етої синтенції. Міші показалось, шо це стікло розбилось прямо в його голові. Тяжола портьєра з грохотом обрушилась, потянувши за собою внушитільний карніз. Доктор Падлюччо прищурився; ше нікада Міша не бачив на обличчі свого наставніка столь рішитільної ігри світла й тіні. Це було не обичне світло, - у ньому вдруг вспихнули ярко-красні язики огня; комната почала наповнюватись страшно їдким димом. Ще один звінящий удар - і в оконну дирку увалився зажжонний шар, похожий на футбольний мяч, загилений форвардом-чортякою прямо із ада. Міша саме збирався пошутить, шо при таки штрафних ударах лучче не ставати гордо в стєнку, а тупо здриснути куда подальше, но тут послєдував новий удар, й черговий згусток круглого пламєні, зрикошетивши від стола, угодив мальчіку прямо в щуплу грудь. Рикнувши шото неразборчиве, доктор Падлюччо ухопив учініка попід руки і поволок вон із комнати. Міша брикався, мотав головою і дажи сказав пару плохіх слов, - у іншій ситуації доктор навірняка отріагірував би на таку вольность болєзнінним щолбаном, но зараз на це не було врем’я.

– Ти як, не сильно ушибся?
– тільки й спитав.

– Нічо собі вопросік! У мене навірняка ожог второї стєпєні! І множествінний ушиб грудної клєтки - оно і руку тяжило піднять. Харашо хоть, шо рикашетом зачепило. А якби пряміком в башку?

З кімнати почувся ше один стікляний взрив. Доктор бистрінько оцінив стан здоров’я Міші на чотку троєчку з плюсом, а тому сказав:

– Біжи у ванну, возьми там возлі умивальника кульок з мідікамєнтами, намочи полотєнце і шуруй сюда, а я тим часом визову пожарних, - і він вернувся обратно в комнату, затянуту димом, як на Новий год.