— Ну, де ж хлопець? — прокаркав Фаукітт.

Лакеї втягли в кімнату дивовижного Самбо, який відчайдушно опирався. Обличчя його було в плямах, тюрбан сповз набік, і сам він весь трусився.

— What’s that? [12] — Англієць аж онімів від подиву. — Are you crazy? [13] — заревів він потім. — Don’t yon dare… My dear general, I don’t quite understand… [14]

Фаукітт розлютився ще більше, коли удаваний Самбо на зливу англійських слів відповів по-німецькому: «Ваша милість, люлька роз… роз… розбилась».

Міністр Шліффен аж за боки брався від реготу.

— А я й не знав, пане полковник, — видавив він, — що серед негрів теж є німецькі найманці.

Кров ударила в голову Фаукіттові. Щось буркочучи, вїн підійшов до Каспара і крутонув його за вухо.

— Але повірте мені, ваше превосхо дительство, це ж зовсім не він! Слово честі, я нічого не розумію.

За дверима почувся шепіт і якась метушня. Наступної ж миті до кімнати, як на загад, вбіг справжній Самбо, щоб підтвердити слова свого пана. Він швидко нахилився, підняв розбиті частини водяної люльки, дістав якусь запасну частину з свого сурдутика, вмить склав дюбук і подав його англійцеві, схвильовано лопочучи багатослівне пояснення своєї невинності. Фаукітт взяв водяну люльку обома руками і суворо оглянув її з усіх боків. До всього цікавий міністр Шліффен встромив диковину між зуби і зробив першу затяжку. Полковник Фаукітт, негр і обидва камер-лакеї, здається, зосередили всю свою увагу на тому, щоб відгадати, чи сподобається люлька міністрові.

Саме в цей час повернувся Еммеріх. Малесенька іскорка надії знову спалахнула в Каспара. Надія, але не радість… Від того, що він тільки-но почув і побачив, боляче стискалося його серце.

— Капітан Еммеріх, — крикнув він свистячим, приглушеним голосом.

Еммеріх повернув голову в бік Каспара і остовпів. Недовірливо і пильно зміряв він міцну, дебелу постать хлопця Раптова блідість видала, що він, незважаючи на переодягнення, впізнав свого покровителя за часів злиденного животіння в «Золотому якорі». Все ж він удав, ніби зовсім не знає хлопця.

— Широка борода! — Каспар боязко смикнув капітана за рукав.

Еммеріх струснув його, немов хворого чумою.

— Що це все значить? Що ти тут робиш? І в цьому костюмі?

Каспар розпачливо махнув рукою.

— Капітане, ви мусите допомогти! Рибалку Адама вербувальники силоміць схопили на вулиці і забрали в рекрути. І студента також. І ще інших. Вони ж не хотять їхати до Америки. Ох, пане капітане!

— А, сто чортів! — вилаявся Еммеріх, намагаючись приглушити свій голос. — Що за баламутство! Яке мені й тобі до того діло, чи хотять вони, чи ні?

— Але ж Адам мій друг!

— Це дурниця!

Каспар більше не чув, що казав Еммеріх. Його кинуло в жар і в у шах загуло. Втративши віру в Еммеріха, він пильно дивився на його роззявлений рот, настовбурчені біляві вуса і на язик, м’ясистий, як у папуги.

— Відколи ти тут шпигуєш? Відколи, я хочу знати! Ну що, тобі язик відібрало?

Каспара пройняв жах від пронизливого погляду Еммеріха. Огида здавила йому горло.

— Відколи ти тут? — повторив Еммеріх настійливо.

Каспар знизав плечима.

— Я знаю, що був тут не до речі, — сказав він сумно. — Але заради такої справи все ставиться на карту… — Він набрався духу і рішуче продовжував — Все ставиться на карту. І для вас також. Краще вже голодувати в «Золотому якорі», ніж бути підлим.

— Замовкни, ти цього не розумієш, — сказав Еммеріх звисока. — І це не твоє діло, зрозуміло? — Він зробив загрозливий рух.

Вже почали прислухатися Шліффен і Фаукітт.

— Чого треба цьому хлопцеві? — запитав міністр.

Капітан засміявся неприродно і моторошно.

— Він хоче піти в солдати барабанщиком, — відповів Еммеріх з награною впевненістю. — Гаразд, мій хлопче, ти станеш ним. — Він кивнув фельдфебелю, що стояв з лакеями під дверима. — Гей, тут є молодий рекрут! Зараз же відвести!

Каспар злякано глянув на фельдфебеля. Від хвилювання йому аж дух забило.

Шліффен зареготав своїм пронизливим, оглушливим сміхом.

— Але він чомусь зробив кисле обличчя!

Еммеріх намагався попасти в тон міністерському сміхові.

— Це нічого не значить. Рак не нарікає на те, що утопиться, — прокаркав він.

Серце Каспара стискалось від нестерпного болю, немов у ньому була рана чи розколина. Його друг Еммеріх зрадив його, це було ясно.

Не опираючись, він дав себе відвести.

«Встати!»

Двері трохи прочинились, на підлогу впала одежа, а за нею загриміли черевики.

Сон відлетів од Каспара. Певно, було ще дуже рано, раніше, ніж завжди, бо в камері було майже темно; за загратованим віконним отвором бушував вітер і йшов дощ.