Риба висить на волосіні, рука рибалки вже в крові. Він милується рибою. А в серці щось ворухнулося.

Кінь — не казковий. Він лежить роздертий. Бей зорить, припавши до гриви. Леопард стікає кров’ю. Бей не міг полюбити цього леопарда… Він нізащо його не полюбив би…

Якщо ця величезна, ця прекрасна рибина і проковтнула гачок, то аж ніяк не через те, що хотіла спробувати його на смак. Потрапивши в човен, вона роззявляє рота, ніби показуючи, як туди впився гачок. «Вийми його, тільки не роздирай, не завдавай болю», — благає вона. І рибалка вчинив, як ніхто: обійнявши рибу лівою рукою, притулив її до себе, а праву — просунув їй у рот, щоб обережно дістати цей загнутий металевий стержень. Орфіноз хутко зімкнув пащеку.

Рибалка відчув, як гачок слизнув йому по зап’ястку й далі — по руці. Він не міг висмикнути її; та дедалі глибше опинялася в роті орфіноза. Рибалка не відчував болю. Орфіноз не покусав руки, не відірвав її, тільки заковтував і заковтував. Десь біля ліктя рибина принишкла. Вона дивилася на нього витріщеними очима, не звивалася, не билася, лише повисла на руці.

Незабаром рибалка опанував себе. Спершу він хотів легенько зняти орфіноза, однак не зміг і поворухнути його. Щойно ж він спробував прикласти силу, на грубій риб’ячій шкірі проступили гульки та шипи — ліва рука подряпалася, кров потекла цівкою. Рибалка натиснув рибині на підборіддя. Тоді гострі зуби вп’ялися в тіло. Усе марно. Треба було подумати. Водночас і діяти, і міркувати. Рибалка став веслувати однією рукою. Хоча й знав, що цим собі не зарадить. Невдовзі він зауважив, що виплив на течію, підняв весло й здався на ласку моря.

Здалека мерещилося, буцім хтось сам із себе глузує, сам із себе насміхається.

У темряві вод морських — рибина, у темряві трав земних — змія. Два вісники царства мертвих.

У синяві неба загубилася птаха. Чайка? Можливо. Вона — посланець світу душ, що здійнялися до сонця. Яку вістку вона нам несе? Спостерігає згори за рибалкою?

А з-за пагорба люди в чалмах, у кюлахах, [4] стежачи, придивляються до бея.

Під деревом скрутилася в клубок змія. Неподалік — нора, куди та ж таки змія заповзе. Вона принесе радісну звістку, що бей убив леопарда? Чи що бей ось-ось сам умре?

Скраю ж тече струмок, у ньому — рибина.

З-за пагорба летить стріла, пущена в бея. Угорі поміж двох гілок птаха вже напружила крила, щоб пурхнути в золотаву порожнечу.

Відтепер рибалка змушений тягати цю рибу. Більше він не міряється з нею силою, не може веслувати. Не може й убити рибу. Та і як він її вб’є, чим?

Щось ворушиться йому в пам’яті, щось із сонного минулого…

Дитина. Біжить піщаним пляжем. У неї в руці — змія, яку тримає за потилицю. Змія не звивається, їй стане й того, що покарала хлопчака: вигнувшись, мов канчук, закривавила йому всю руку. Зупинившись за кілька кроків від старшого брата, малий показує йому гадюку; востаннє поволі стискає її за шию та відпускає на волю. Змія звивається й погрозливо щезає з очей, навіть не торкнувшись хлопчика. Вона його вже покарала. А в того на обличчі не згасає усмішка.

— Де ти її знайшов? — запитує брат.

— У піску.

— Як спіймав?

— Схопив за потилицю, — відповідає хлопченя. Згодом додає від щирого серця: — Тепер ми друзі.

Отаке згадується рибалці. Минуле ворушиться, прокидається в темряві затихлих вод.

— Тепер ми друзі, — повторює він, чуючи свій голос радше в горлі, ніж у вухах. Він буцім намагається щось утовкмачити собі: — Тепер ми друзі.

Риба збоку мовчки дивиться на нього велетенським оком. Скільки ж годин минуло відтоді, як він її впіймав. Її заледве відрізниш від земних тварин: досі дихає; видно неозброєним оком, що дихає.

Хто серед них полонений: рибалка чи риба? Можна сказати, що в цій таємній війні вони обоє полонили одне одного.

— Тепер ми друзі.

Певна річ, риба хоче бути йому більше, ніж другом. Збігатимуть години, і між ними зародиться любов, яка обернеться на пристрасть; вже зароджується, вже обертається…

Стріли летять одна за одною, падають біля Великого Дерева, перегнивають, обертаються на траву. Вся трава довкола Великого Дерева — витвір стріл, що падають тут, мов дощі, або ж — дощів, які падають, мов стріли. У траві кублиться змій: і самець, і самиця в одній особині.

Велике Дерево, Світове Дерево — опора космосу. Під цим Деревом зупиняються королі, поливають його священною водою з мідних глеків. Затим поборюють левів та леопардів, перетискають їм горлянки однією рукою, роздирають хижаків навпіл: то від пащеки, то від задніх ніг — та душать змія, хапаючи його за потилицю, коли обвиває їм ноги. Світ — їхній, Дерево дарує їм силу. Королі гнівають Велику Матір звірів, бо не відають любові; проте, поливаючи дерево водою, яка просякає крізь землю, посилають чоловікам їхніх дружин і спаровують усіх самотніх. Зупиняючись під Деревом, вони наче підтримують усесвіт, збирають докупи й небо на своїх головах, і земну поверхню, що в їхньому тілі, і підземний світ зі своїми водами, що носить їхні ноги. Як їхні груди й живіт зливаються в одне ціле з Деревом, так і голови — переплітаються з птахами, а ноги — з рибами.

Тепер рибалка витає в іншому сні. Він уже зовсім не відчуває важкості в руці. Рибина дивним чином полишила його руку й немов проковтнула ціле тіло, починаючи з ніг. Вже й незрозуміло: чи рибалчина голова зосталася назовні, чи злилася з риб’ячою?

Тепер він разом із рибиною опускається — чи то з його хати, чи то з човна, що теж неясно, — у темінь холодних вод.

Він усередині риби. Настає ніч. Сніг більше не сипле, але й сонце, яке на мить обігріло душу, також змеркло. Вони проникають дедалі й дедалі глибше в сутність невичерпної жіночності, у сутність незмірного чоловічого єства.