Поки заледеніла під час епідемії риба, долаючи свою останню путь, поволі спливає на холодну поверхню, вони з орфінозом, злившись воєдино, опускаються на дно серед міст, минулого, небачених кольорів, давніх і нинішніх мерців, що тихо пропливають у чудному сяйві. Але рибалка нітрохи не боїться ні кольору, ні сяйва, ні кам’яних скель, обліплених зотлілими трупами; він буцім давно приготувався до всіх веселощів зеленої товщі. «Досить», — каже він. «Досить», — думає він, гадаючи, що орфіноз його зрозуміє. «Досить, — каже-думає він. — Я не готовий зустрітися із Султаном Смерті».

Проте риба наче не розуміє таких речей і не здогадується про них. Тепер вона зачепила хвостом скелю, до якої вони так довго пливли. Скеля починає тріскатися. Рибалка знає, що тільки людина, котра приятелює з рибами та зміями й розмовляє з чайками, зуміє шанобливо вклонитися Смерті — зможе пробратися вглиб скелі через тріщину, яка ось-ось утвориться. Він зробить так, щоб Султан Темряви зачекав із появою на поверхні. Якщо рибалка загається й одразу не проникне в цю тріщину, скеля знову зімкнеться навіки. Тоді згасне надія сина людського й більше не оживе.

— Я не готовий, — повторює рибалка.

Кінець цієї зустрічі завжди невідомий. Син людський може вибратися звідси на морське плесо, чимось заволодівши, щось дізнавшись, а може й не вибратися.

— Я не готовий, — повторює рибалка; тріщина, ураз стулившись, прищемила рибі плавника — відірвавши його; він рятується. Знемагаючи від болю, знову відчуваючи важкість у руці й здогадуючись, що її роздер його гачок, він просинається. Плавник у риби роздертий та стікає кров’ю. Здається, на її очах бринить сльоза.

Човен і досі, мабуть, несе течія; угорі, удалині… Залишаючи у воді кривавий слід, дорогу зі сліз, рибалка з орфінозом, ніби риба під час епідемії, спливають угору. «Кесонна хвороба. Я помираю від кесонної хвороби», — говорить про себе рибалка. «Я мусив передбачити, що так станеться», — думає він, або ж іще може знайти час, щоб поміркувати…Йому й на гадку не спадає, що вбило його — море.

Колись вони з тією змією, яку вважав своєю подругою, провели кілька хвилин нарівні. Він полонив її, вона за свій полон — помстилася. Тоді рибалка звільнив змію, начебто нічого й не сталося, щоб продемонструвати свою силу, — та ж у відповідь не зачепила його. Натомість риба тривалий час прагнула стосунків ще міцніших за дружбу: поволі заковтувала в себе його руку, сягала аж до плеча; а поглинаючи, важчала та збільшувалася.

Чим важчала рибина, тим дужче відчував рибалка, як любить цю ношу; чим дужче він відчував її вагу, тим легше ставало на серці. Чим холодніше робилося довкола, тим більшало тепла в його душі, щоб обігріти й себе, і рибу. Він відчув, що потроху стає розуміти мову цієї риби. Але хтозна: може, це риба перша відкрила для себе мову рибалки. Словом, вони обоє потроху починали розуміти одне одного.

— Поспи знову, — казала йому риба. — Ми не змогли пробратися в темряву, бо ти обронив, що не готовий. Ти злякався смерті. Проте твоє серце ніколи не оживе, а сам ти— не народишся вдруге, якщо не зустрінешся з нею, не знесеш болю покраяного тіла.

— Я попливу з тобою всюди, — відповідав їй рибалка. — Але якщо я до чогось не готовий, чи буде із цього пуття, бодай і попливу?

Утім, навіть його власне серце не вірило цим словам.

Свою першу здобич хлопчик приносить показати дорослим. Він чекає, потупивши очі. Старійшина племені розтинає тварину, змазує кров’ю дев’яте місце на тілі малого, потім, спритно витягнувши з правої ноги звіра найкращу кістку, вручає її йому.

— Відтепер кожен буде кликати тебе на ім’я, яке зараз дам, — мовить він. — Твоє ім’я…

Тієї ж миті гримить грім — довго-довго. Хлопчик залишається без імені.

Рибалка давно не знає, де він: на воді чи під водою, на дні. Він шукає назву: можливо, для себе, можливо, для риби, а можливо, для тієї істоти, яку вони обоє породили. Здається, буцім довкола безліч дзеркал; він дивиться, розглядає, бачить десятки, сотні, тисячі істот, які йому досі ніколи не траплялися: людина з рибою замість руки; риба з людською головою, яка стирчить у неї з рота; людина, на якій розпласталася риба — від шиї до ніг; риба, яка парується з людиною; людина, яка злилася в одне ціле з рибою; риба, яка парується сама з собою; людина, яка сама з собою парується… Цьому немає краю. Довкола тисячі, сотні тисяч створінь, що нестямно в’ються, здригаються від насолод, тремтять і витягуються, звужуються й розширюються; кожна істота — творіння котроїсь з утіх, яка доводить до безмежного екстазу. Їм нема кінця-краю.

Крім того, риб, які паруються, можна побачити хіба що на людських малюнках, створених задля розваги.

Хтось здалека ніби шепче рибалці ту назву, яку він шукає, однак не може її розчути — вона ні на що не схожа.

Вряди-годи довкола світліє. Мабуть, проминає сонячний день, а можливо, розступаються хмари. Єдине, у чому він упевнений: світліє дедалі частіше, світло стає все яскравішим.

Рибалка намагається мислити: «Я вийшов у море й змінився, ставши нерозлучним із власною здобиччю». Він знає, що це нісенітниця. «Але це не здобич, — міркує рибалка. — Ані я не гнався за нею, ні вона не почувалася загнаною; наша зустріч випадкова. Нас навіть не назвеш нерозлучними: все буде так, як захоче вона… Та й чи змінився? Коли, як? У мене чудне плавання, незвичайна мандрівка. А втім, очевидно, те, що я змушений жити разом із нею — орфінозом, рибою, яка дала себе впіймати, а потім проковтнула мене. Чому я так кажу? Мені це не подобається? Достатньо було сказати, що ми разом. Єдине, у чому можна бути певним».