— Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.

Луцій поважно похитав головою:

— «Енеїда» — не кілька віршиків, ти так не кажи.

— А що ж вона таке?

Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.

— Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, — промовив Плотій.

А Луцій додав:

— Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї поезії вже невіддільні!

У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.

— Ніщо нереальне лишатися жити не має права.

Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.

— Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» — теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все — нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?

— Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, — не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.

Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:

— Сімнадцять вистав «Фієста» — це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…

— Але «Троянок» він таки переживе… Ти теж так гадаєш, Верґілію?.. О, ти смієшся! Я радий, що ти знову можеш сміятися.

Так, він сміявся; щоправда, сміятись на повні груди йому було важко, бо там сміх віддавався нестерпним болем, і йому за цей сміх навіть стало соромно, адже виходило, що він зловтішався збентеженням Луція, забуваючи, що той, по суті, хотів захистити «Енеїду», її право на вічну цінність; саме тому потрібно було повернутись до поважного тону, і він промовив:

— Гомер був провісник богів; він лишається в їхній реальності.

Луцій, не маючи зла на те, що його підняли на сміх, відповів:

— А ти — провісник Риму, ти лишишся в реальності Риму і доти лишатимешся, доки стоятиме Рим… Вічно!

Вічно? Він торкнув персня у себе на пальці й, відчувши його, відчув своє тіло, відчув усе, що минуло.

— Ні, — мовив, — ніщо земне не вічне, навіть Рим.

— Ти сам підніс Рим до висот божественних.

Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:

— Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…

Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.

— Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…

Уявивши собі те прибирання, ту велику роботу, Луцій несподівано розвеселився; на обличчя цього шанованого літератора набігли пустотливі зморшки, і він не одразу навіть знайшов, що сказати, — так потішила його картина всезагального книгоспалення.

— Обидва Созії придбали в Горація права на видання «Ювілейного гімну»; втратять цілу купу грошей, якщо ти надумаєш спалити і його манускрипт… Бо не варто робити виняток, звісно, і для Горація…

— Коли я відпливав до Атен, на судно Горацій прислав мені прощального вірша.

— Отож-бо й воно! — Плотій так радісно й гучно підтримав Луція, що можна було подумати, ніби обидва вони намагаються заглушити так поступ смерти. — Отож-бо й воно! Тут він ой як грішить, і саме через це його ямби, його оди, одне слово, всю базгранину його теж треба той…

А власне, навіщо Горацій на судно прислав йому оті чудові напутні рядки? Чи не хотів він погамувати так свої заздрощі через «Енеїду»? Товариш він заздрісний, але все ж — товариш.

Та Луцій сказав:

— Право робити вибір треба надати мені; Горація я б не чіпав; він, далебі, має хист… А ось посередність я би прибрав — оту, що спливла на поверхню й усе плодиться, плодиться… Який занепадок, ох, який занепадок! Уже тобі ані театру, ані ораторського мистецтва, ані мистецтва взагалі… Либонь, ми справді останні, після нас уже не буде нічого… І тому час уже братися за прибирання, й воно має бути страшне! — І він знову зайшовся сміхом.