— Сміх під склепінням смерти, яка, обернувшись на скелю, у мерехтливому морі тоне…

Луцій вражено мовив:

— Який чудовий рядок, Верґілію! Кажи, кажи далі, а ще краще — записуй!

З незвіданих сфер яких сплив цей рядок? Звідки він? І все ж він припав до вподоби навіть йому самому, і похвала Луція теж його втішила, хоча похвалити належало не поетичну красу; ні, про чисту красу йому не йшлося ніколи, йому йшлося про щось зовсім інше, про щось вище, саме воно й заслуговувало на похвалу, жадало її. О, тепер він збагнув це, збагнув аж тепер! Похвали справжньої завжди гідна вона лиш, цілковита реальність, яка схована тільки в поезії, постає за поезією і лишається все ж недосяжною, яка відкриває нам всю свою цінність тоді лиш, коли слово у неї саму проникає, а не відскакує від її мармурово-гладкої поверхні; хто складає хвалу чистій поезії, забуваючи про реальність, у поезії сховану, той переплутує те, що творить сам'e, з тим, що вже створено, той, свідомо, а чи несвідомо, — заперечуючи реальність, знищуючи реальність, — порушує клятву, стає спільником усіх клятвопорушників. О неприступне громаддя реальности, яке чинить спротив будь-якій спробі проникнути в себе і дозволяє лише доторкнутись до себе! О неприступна реальности скеля! По ній, гладесенькій і непролазній, людині дано посуватись лиш поповзом, за поверхню слизьку чіпляючись, у прірву зірватись всякчас ризикуючи і в прірву зриваючись… Про ту прірву Луцій нічого не знав; для нього реальністю була вже сама поверхня. О кам’яне громаддя реальности, що неприступно здіймається до високости, хоч і в глибини усі занурене! Гладенька поверхня його непроникна, хоч і відкрита усьому сущому; всяк, хто зривається з цього громаддя, летить у безодню розвержену.

Плотій стріпнув обома руками, як весляр, що перепочити надумав, і мовив:

— Гаразд, Горація, отже, чіпати не треба, нехай собі пише… Але ти, ти ж бо робив би те саме, навіть якби попалив геть усе; ти, звісна річ, писав би і далі…

Горацій! О, той був воїном, він бився за Рим, задля реальности Риму він ладен був принести у жертву навіть власне життя, саме звідси, мабуть, і та дивовижна щирість, що в його віршах так часто прохоплюється. Цього не усвідомлював навіть Плотій, навіть він не усвідомлював, що в чині своєму поет не уникне служіння ніколи.

— Ох, Плотію, чин, служіння, їхня реальність… Без цього немає поезії.

— Еней! — докинув Луцій, і на це Плотій просто кивнув головою.

Есхіл пішим воїном бився під Маратоном і Саламісом; Публій Верґілій Марон не бивсь ні за що.

А Плотій, так само щиро й натхненно, розвивав свою думку далі:

— Та й нікуди від цього писання не дінешся, адже тобі ще належить «Енеїду» завершити, перш ніж її палити… Ніхто ж бо не палить того, що не завершене. Там тої роботи у тебе лишилась абищиця, ще кілька місяців, ба навіть тижнів — і вже по всьому… Одне слово, хоч зі смертю тобі аж-аж-аж як приспіло, а поки що все ж таки ти вже протримайся.

По всьому? Завершити? По-справжньому він не завершив нічого. Чого варта його «Енеїда» супроти справдешньої історії Риму, яку написав Салюстій, чи, тим більше, супроти того її монументального колоса, спорудити який тепер замахнувся Луцій? Чого варті «Георгіки» супроти справдешніх знань, що їх римському землеробству подарував найученіший з-поміж учених, високоповажний Теренцій Варрон?! Супроти цих звершень шкода й казати про будь-які інші звершення; і хай би там що написав він уже, хай би чого там не написав він іще, все незавершеним так і залишиться! Ще б пак, Теренцій Варрон і Гай Салюстій таки прислужилися римській державі, попри жорстоку реальність її, а Публій Верґілій Марон не прислужився нікому й нічому!

І Плотій, немов підбиваючи підсумок їхньої бесіди, констатував:

— Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. — І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він лежить, і це — його справжня реальність, більш нічого. Реальність також і те, що Авґуст, Меценат, Азіній Поліон — ті, хто боровся за Рим і служив Риму, хто вже буттям своїм і своїм ділом творив і творить реальність Риму, — що вони годували його, утримували і обдаровували, платили йому за сіреньке оздоблення свого творіння, і гадки не маючи, що платять за звичайнісіньку негідь. Отака була справжня реальність його, Публія Верґілія Марона. І він сказав:

— «Енеїду» я не завершуватиму.

Луцій всміхнувся:

— Може, ти хочеш, щоб замість тебе зробив це хтось інший?

— Ні! — вихопилось у нього; він аж злякався на думку, що свої послуги запропонує сам Луцій.

Тепер на обличчі в Луція розпливлася широка усмішка.

— Я так і думав… Отже, ти сам розумієш, чим заборгував ще і перед нами, і перед мистецтвом…

Заборгував? Авжеж! Він був боржник і боржником лишився; про його борг усі знали — і навіть там, де починавсь узвіз убозтва й нужди… Так, він заборгував перед буттям, заборгував йому себе самого, але тепер що з нього вже візьмеш?! І він побачив перед собою море, недосяжне зору; аж до небес простиралось воно пливкою рінню, переливалось блакиттю й несло на собі сонце; промінням його пронизане аж до глибин бездонних, скидалося море на розвержений гірський собор, що, з готовністю все вбирати у себе й породжувати, реальність усотує гамузом і знов вивергає; денно й нічно стояв там залізний гуркіт, і в цьому перекотистому гуготінні, яке то наростало, то спадало, вчувався йому символ голосу, який то наростав, то спадав, — усієї реальности символ.

— Усе, що я писав, згорить на реальних вогнищах, — проказав він.

— Відколи це ти став проводити грань поміж реальністю й істиною? — озвався Луцій і, вмостившись зручніше (як завжди, коли мав намір подискутувати), почав: — А Епікур ось каже, що…

Та Плотій його перебив:

— Нехай Епікур що завгодно там каже, а ми із тобою вже якось подбаємо, щоб «Енеїду» не спопелила ніяка реальність.

Та Луція було не легко спинити.

— Краса й істина становлять одне ціле з реальністю…

— Саме тому, — миролюбно погодився Плотій.

Різкішим ставало вранішнє світло, блакитнішим небо ставало у проймі вікна, чорнішою на його тлі ставала розложиста крона канделябра. І Плотій, не встаючи із крісла, кількома посмиками пересунувся разом із ним із залитого сонцем еркера до ще затіненої і прохолодної середини покою. Чом ці двоє не хочуть збагнути істинно реального? Невже вони, з ким він за тридцять років так зріднився душею, їхали сюди задля того, щоб стати йому наче нерідними, стати чужими? Враження було таке, ніби це різке світло дедалі різкіше пронизувало всі сфери буття, ніби поверхня буття і реальність буття дедалі виразніше віддалялись одна від одної, і незбагненно було, що ніхто тут не прагнув реальности справжньої. Відповідь мав би дати той-таки Плотій, чоловік по-земному ґрунтовний, по-земному порядний, по-земному поважний, чоловік, який з давніх-давен викликав у нього таку добротворну ніяковість; саме ця ніяковість замінювала йому відчуття захищености, яке народжується ще у дитинстві й не згасає ніколи, відчуття, чиє по-земному терпкувате й приємне внутрішнє тепло неминуче пов’язує кожного із поцейбічністю, вселяючи так незаперечну і невідпорну волю одужати; так, відповідь мав дати Плотій, та ба, Плотій цим уже не переймався: він, хоч трохи й зажурений, зручненько сидів собі в кріслі і, притиснувши один до одного великі пальці на руках, час від часу лиш кидав на нього стурбований погляд; на його добродушному, розповнілому з часом обличчі, як завжди, важко було розгледіти колишні юнацькі риси.