Зате Луція не можна було, навпаки, вже стримати.

— Лукрецій, якого ти, о Верґілію, шануєш не менше, ніж ми, Лукрецій, не менший поет — хоч і не більший, — ніж ти, о Верґілію, — ось йому поталанило осягнути закон реальности, і поема його, у якій цей закон знайшов своє втілення, тим-то й стала самою істиною і красою; реальність повік не занапастить красу, повік її не спопелить; о ні, відбувається все навпаки, й те, що в реальності тлінним стає, з неї спадає, щойно ми пізнаємо її закон і вона нам являє красу свою, і зостається сама лиш краса — ця єдина реальність.

Ох, цю мову він знав — мову нудного літературного і філософського скніння, мову застиглих, ненароджених і передчасно відмерлих слів; і в нього самого колись вони легко злітали з уст, і він, безперечно, й сам тоді вірив у те, що вони виражали, чи принаймні гадав, що вірить, а тепер вони стали йому чужими, майже незрозумілими… Закон? Є лиш один закон — закон серця! Є лиш одна реальність — реальність любови! Може, він має, повинен кричати про це, кричати на повен голос? Може, він має й повинен про це їм сказати, щоб вони зрозуміли?!. Ох, ні, вони цього не зрозуміють, вони навіть не хочуть цього зрозуміти. Тож він тільки промовив:

— Краса не живе без оплесків, а істина їх цурається.

— Оплески цілих століть і тисячоліть — то не теперішні оплески, то не зневажливе плескання дешевеньких і збуджених юрмищ… Творіння митця, стаючи й уже ставши безсмертним, помагає пізнати істину. — Цю палку свою відповідь Луцій завершив так: — Істина єднається із красою в безсмерті, і стосується це й тебе, любий Верґілію.

Земне було те безсмертя, про яке казав щойно Луцій, — земне, а тому й не позачасове, у найкращому разі — довічне, та й це ще навряд! Бо вічні лише неосяжні Сатурнові землі завдяки вічному своєму поверненню в божественному забутті, тоді як тут ішлося про славу. Хіба це для безсмертного — не найжорстокіша мука: неспроможність померти?! Хіба це — не покара? Хто прирівнює істину до краси вічносущої, той відкидає живе безчасся, цілющість і ласку голосу! Доля жахлива чекала б тоді на Гомера, й Есхіла, й Софокла, і Еврипіда — на могутніх отих старців, та й на самого Лукреція, що так рано спочив непробудним сном, — всі вони мусили б жити жахливим життям, довічно вмираючи смертю земною, — вмираючи доти, доки з людської пам’яті зітреться останній рядок їхніх творінь, доки жодні людські вуста вже не декламуватимуть їхніх поезій, доки на жодному к'oні вже не йтимуть їхні трагедії; тисячократною смертю судилося б їм помирати, і вічно, знову і знову їх викликали б із підземного царства, викликали б до цього сміховинно-примарного проміжного царства земного безсмертя. Якщо все це і справді так — а ймовірно, що так воно й є, — то чи не варто було б і їм, найбезсмертнішим серед безсмертних, чи не варто було б їм усі свої творива знищити, знищити першими, попереду всіх — задля земель щасливіших, щоб жити на них? О Евридіка, о Плотія! Авжеж, так і було воно. І він промовив:

— Стріла Аполлонова ранить смертельно, але не приносить смерти.

— Атож, — кинув Плотій. — Якби я щомісяця не пускав собі кров, то давно вже пішов би у сиру землю до своїх предків.

Луцій на знак згоди кивнув головою:

— Стріла Аполлона навіки у серці… А в того, хто живе зі стрілою безсмертя у серці, нема іншої ради, як власну гідність урівноважити витримкою, якщо він бажає узяти собі за взірець Епікура великого. — Він і сам являв щонайяскравіший приклад такої витримки, коли, перекинувши ногу на ногу, впершись ліктем у коліно й випроставши перед собою руку з розгорненою долонею, виголошував цю свою думку. — Бо чим же заміниш красу й урівноваженість такої шляхетної, такої чистої форми, коли життя людини не простирається далі, ніж вона бачить, ніж вона чує і осягає рештою своїх чуттів? Бачити й чути красу — то був найвищий хист, що ним Аполлон міг наділити людину, і митець, якого обрав він і який дістав цей божественний дар, — цей митець має нести свій тягар…

— Невже ж і тобі так нелегко нести його, Луцію? — поцікавився Плотій.

— Я кажу не про себе. Я кажу взагалі про митців і насамперед — про нашого друга Верґілія… Адже він, я гадаю, погодиться не лише з тим, що це вочевидь випливає з Епікурових принципів, а й з тим, що ці принципи нас дуже близько підводять до Платонових поглядів на прекрасне і, як на мене, навіть ідуть іще далі, й на підставі Платонових поглядів їх, певна річ, ніяк не спростуєш…

— Я з цим погоджуюсь; мабуть, так воно й є.

Може, Луцій і має рацію; але тепер йому це байдуже.

І все ж таки, все ж таки… Нехай життя людини й не простирається далі, ніж вона бачить і чує, нехай с'eрця відлуння вчувається лише там, де серце б’ється, й нехай урівноваженість людині рокована, отже, як найостанніша грань її гідности й значення, грань, що визначає їй долю як форма і тільки форма, одначе усе, що твориться лише заради краси, краси чистої, заслуговує на найстрашніше прокляття й на місце у порожній ніщоті, бо навіть у холодній урівноваженості воно — лише дурман сп’яніння і збочення з правдивого шляху, лише уявлення, яке не воліє пізнання, цієї єдиної обителі богів. Ох, очі, очі, що, крім злотосяйної краси буття, вже нічого не бачать, бо визирають з-за ґрат гнітючої сліпоти! О краси сповнений і красою розкрашений світ! У ньому зведено Рим, тут безліч палаців і парків, картина міста, велична картина, вона підступає все ближче і ближче, вона зникає в самій собі й усе ж поряд лишається і собою заповнює лазурову блакить. Авґустів палац і Меценатів палац, а неподалік — його власний будинок на Есквілині, прикрашені колонадами вулиці, прикрашені статуями майдани і парки, йому бачився цирк і амфітеатри, де несамовито гриміли орг'aни, бачилось, як гладіатори задля краси із хрипінням дух випускали, як на людей звірину нацьковували, як юрба, тріумфуючи від насолоди, шаленіє довкола хреста, до якого прицьвяховано непокірного раба, що то реве, то скімлить від болю (дурманне сп’яніння від крови, дурманне сп’яніння від смерти, але й — знов і знов — від краси), і йому бачилось, як хрестів усе більшає, більшає, їх уже — ліс, а круг них смолоскипи, а круг них все вогні та вогні, поліна потріскують, над юрмищем ревище, і над усім цим здіймаються омахи, море вогненних омахів, що накриває все місто Рим, щоб, пішовши на спад, після себе не лишити нічого, крім чорних руїн, потрісканих решток колон, скинутих статуй і землі, бур’янами зарослої. Йому все це бачилось, і він знав, що так воно й буде, бо справдешній закон реальности неминуче помщається й має помститись за себе людині, надто коли його, вищого за будь-який вияв краси, переплутують з виявом цим і саме тим і кривдять, неповагою викликаючи в нього зневагу. Над законом краси, над законом митця, що жадає лише суголосся, височіє закон реальности, височіє — о божественна мудрість Платона! — Ерос у плині буття, серця закон височіє, і біда тому світові, що забув про цю останню реальність. Чому знати про це має лиш він? Чому решта людей ще сліпіші, ніж він? Чому навіть друзі цього не бачать, не розуміють? Чому він надто немічний, чому надто кволий і надто німий, щоб це розтлумачити їм? Чи він просто нездатний на це через власну свою сліпоту? Йому бачилась кров, він відчув її присмак у роті, і стогін хрипкий народився у грудях, прохрипів крізь горлянку, і довелося відкинути голову на подушки.

Безсмертна лиш істина, смерть безсмертна ув істині. Досить заплющити очі, й відчуєш, як сліпота прозріває, як покоряється доля.

Бо хоч закон осягають завжди лиш у формі, накресленій долею, вічно незмінній, хоч і форма, а з нею і доля не полишають холодних, несхитних острогів прадавніх сатурнових царин, все одно прометеївська згага жадає вогню, що палає у спільних глибинах верхнього й нижнього світу; і, розриваючи пута чистої форми, пута одвічного коловороту повернень, змагаючи долю, змагаючи форму, шлях свій торує ця згага до найглибших глибин, де пращур тронує, в десниці якого — закону реальна істина.

І тому: ген-ген на жаскому краю реальности, над усією жаскою пітьмою й над усіма безоднями, у жаскій рівновазі завис, поріднившись зі смертю, сміх, ця непевна межа поміж жагою життя і самознищенням, сміх, поцейбічний, мов земний вулканічний гуркіт, і потойбічний, мов усмішка моря на заході сонця, — сміх, що накриває й руйнує світ… Але ні, не чути було вже ніякого сміху, не видно було вже ніякої усмішки. Стурбований Плотій озвався:

— Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.