— Тобто погодитися з психологічними теоріями полковника Істербрука, — похмуро кинув Кредок.

Райдсдейл усміхнувся.

— Зрештою, полковник і справді має великий досвід, — сказав він. — Я терпіти не можу психологічного жаргону, який так полюбляють сьогодні застосовувати куди треба й куди ні, — але цілком знехтувати ним ми не можемо.

— Я досі відчуваю, що нам малюють хибну картину, сер.

— Чи маєте ви якісь підстави вважати, що хтось із допитаних вами у Чипінґ-Клеґорні людей вам набрехав?

Кредок завагався.

— Я думаю, дівчина-чужоземка знає більше, аніж говорить. Та, можливо, я ставлюся до неї упереджено.

— Ви припускаєте, що вона в якийсь спосіб була пов'язана з тим хлопцем? Що це вона впустила його в дім? І привела на місце події?

— Щось у такому дусі. Я не схильний цілком заперечувати її участь. Але в такому разі не можна не припустити, що в домі справді було щось цінне, гроші або коштовності, а таке припущення суперечить зібраним свідченням. Міс Блеклок заперечила його з усією категоричністю. Так само й інші. Таким чином, ми доходимо висновку про існування в домі цінностей, про які нікому не було відомо…

— Справжній сюжет для детективу-бестселера.

— Я згоден, сер, це здається безглуздим. Не менш безглуздим, аніж переконаність міс Баннер у тому, що мала місце очевидна спроба Шерца вбити міс Блеклок.

— Але ж ті факти, які ви про неї наводите, і зі слів самої міс Баннер…

— О, я згоден із вами, сер, — швидко урвав Кредок свого начальника, — вона вкрай ненадійний свідок. Надзвичайно помислива.

Хто завгодно може накинути їй будь-яку думку — але цікаво, що тут ідеться про її власну теорію, ніхто їй її не намагався накинути. Усі інші заперечують її. Тож очевидно, вона пливе проти течії. Це її особисте враження.

— А чому Руді Шерцу захотілося вбити міс Блеклок?

— Ось у цьому й головоломка, сер. Я не знаю. Міс Блеклок також не знає — якщо тільки вона не набагато краща брехуха, аніж я думаю. Ніхто не знає. Тому ми маємо підстави припустити, що це припущення хибне.

Він зітхнув.

— Не занепадай духом, Кредоку, — сказав головний констебль. — Сьогодні я поведу тебе на обід із самим сером Генрі. Найліпший із тих, які можна замовити в готелі «Роял Спа» в Меденгем-Велсі.

— Дякую вам, сер, — сказав Кредок із легким подивом у голосі.

— Річ у тім, що ми одержали листа… — він урвав мову, коли Генрі Клітерінґ увійшов до кімнати. — А, ви вже тут, Генрі.

Сер Генрі цілком неофіційним тоном сказав:

— Вітаю тебе, Дермоте.

— У мене є дещо для вас, Генрі, — сказав головний констебль.

— Що саме?

— Лист від старої кицьки. Вона зупинилася в готелі «Роял Спа». Й обіцяє повідомити нам щось таке, що може нас зацікавити у зв'язку з подіями в Чипінґ-Клеґорні.

— Ось бачите, які вони, старі кицьки, — з тріумфом у голосі промовив сер Генрі. — Що я вам казав? Вони все чують. Вони все бачать. І всупереч старовинній притчі люблять полихословити. А що саме помітила ця старенька, якій заманулося написати вам?

Райдсдейл розгорнув листа.

— Вона пише, як моя бабуся, — поскаржився він. — Її почерк нагадує почерк павука з вимоченими в чорнилі лапами, а до того ж вона ще й підкреслює фрази. Їй би, звісно, дуже не хотілося забирати наш дорогоцінний час, та вона щиро сподівається надати нам бодай маленьку допомогу, і таке інше, і таке інше. Як же її звуть? Джейн і щось подібне до Марпл — ні, Марпл — Джейн Марпл.

— Та нехай мене грім поб'є, — вигукнув сер Генрі, — невже таке може бути? Джордже, та це ж моя власна, моя особлива, єдина й неповторна кицька! Найкраща з усіх старих кицьок. І вона якось примудрилася потрапити до Меденгем-Велса, замість спокійно жити собі вдома, у Сент-Мері-Мід, вона приїхала сюди саме в той час, коли тут відбулося вбивство, яке навряд чи пощастить розплутати без її допомоги. Отже, вона матиме тут чим навтішатися — її чекає нерозгадане й таємниче вбивство!

— Що ж, Генрі, якщо так, то я згоден побачити твоє чудо, — з іронією промовив Райдсдейл. — Ходімо! Ми пообідаємо в «Роял Спа» й побазікаємо з твоєю старою леді. Кредок, бачу, налаштований вельми скептично.

— Зовсім ні, сер, — чемно відказав Кредок.

Він подумав, що іноді його хрещений батько заходить надто далеко у своїх химерах.

Міс Джейн Марпл була майже такою самою, якою уявив її собі Кредок. Лише набагато лагідніша й набагато старша. Вона здавалася дуже старою. У неї було білосніжне волосся, рожеве зморшкувате обличчя й добрі невинні сині очі, і вона була закутана в м'яку вовну. Вовна обгортала її плечі у формі плаща, і вовна лежала в неї на колінах, бо вона, як згодом з'ясувалося, плела теплу пелюшку для немовляти.

Побачивши сера Генрі, вона була сама не своя від радощів і дуже збентежилася та зашарілася, коли її відрекомендували головному констеблю й детективові-інспектору Кредоку.

— Яка я рада, сер Генрі, ви навіть уявити собі не можете, яка це для мене радість… Як давно ми з вами не бачилися… Атож, ревматизм — це моє справжнє лихо. Останнім часом мені стало набагато гірше. Звісно, я не змогла б дозволити собі оселитися в цьому готелі, але Раймонд — мій небіж Раймонд, сподіваюся, ви його пам'ятаєте…