На мить запала мовчанка. Потім Філіпа засміялася — коротко й зневажливо. У неї був вираз людини, яку дуже насмішили.

— Я не знаю, хто вам це сказав, — промовила вона. — Але здогадатися можу Це дуже дурна й нетактовна історія — і вся замішана на злості. З якоїсь причини Міці не любить мене навіть більше, ніж усіх інших.

— Ви це заперечуєте?

— Звісно, це неправда… Я ніколи не зустрічалася у своєму житті з Руді Шерцом і ніколи його не бачила, і я того ранку не була там. Я працювала тут.

Інспектор Кредок запитав лагідним голосом:

— Якого ранку?

Настала коротка пауза. Її очі зблиснули.

— Кожного. Я тут щоранку. Я не йду звідси раніше першої дня. І докинула зневажливо:

— Ви даремно дослухаєтеся до того, що каже Міці. Вона весь час бреше.

— Он воно як, — сказав Кредок, ідучи геть разом із сержантом Флетчером. — Дві молоді жінки, чиї розповіді цілком суперечать одна одній. Кому я повинен вірити?

— Усі ніби погоджуються, що чужоземка полюбляє брехати, — сказав Флетчер. — Мій досвід спілкування з чужоземцями підтверджує, що брехати в таких ситуаціях легше, аніж казати правду. Навряд чи випадає сумніватися в тому, що вона не терпить місіс Геймс.

— То на моєму місці ти повірив би місіс Геймс?

— Якщо у вас немає інших підстав сумніватися у правдивості її слів, сер.

Але Кредок пам'ятав не лише надто напружений погляд синіх очей і ту інтонацію, з якою були сказані слова «того ранку». Адже, наскільки він міг пам'ятати, він тоді не сказав, коли відбулася розмова в альтанці — уранці чи пополудні.

А проте міс Блеклок, а якщо не міс Блеклок, то, безперечно, міс Баннер могла розповісти про візит молодого іноземця, який приходив жебрати гроші на квиток до Швейцарії. І Філіпа Геймс могла припустити, що її підозрюють у розмові, яка відбулася саме вранці, а не в інший час.

І все ж таки Кредок досі був переконаний, що нота страху пролунала в її голосі, коли вона перепитала:

— В альтанці?

Він вирішив не закривати цю тему й бути готовим до будь-якого розвитку подій.

У саду вікарія було дуже приємно. Несподівані пахощі осені, як то іноді буває, опустилися на Англію. Кредок ніколи не міг запам'ятати, як це називали — Літом Святого Мартіна чи Літом Святого Луки, але він знав, це погода дуже приємна, але при тому впливає також на нерви. Він сидів у кріслі-гойдалці, яке принесла йому енергійна Банч, — вона пішла на материнські збори, а добре захищена шалями та великим килимком, яким були обгорнуті її ноги, міс Марпл сиділа поруч нього з плетінням у руках. Сонячне світло, спокій, безперервне клацання дротиків для плетіння — усе це, у своєму поєднанні, навіювало на інспектора сон. Але водночас десь у куточку його мозку причаїлося моторошне передчуття. Так іноді буває, коли нас навідує одне й те саме сновидіння, у якому наростає погрозливий тон небезпеки і зрештою перетворює приємну розслабленість на моторошний жах… Він раптом сказав:

— Вам не слід тут бути.

Дротики міс Марпл на мить зупинилися. Її лагідні кольору синьої порцеляни очі замислено подивилися на нього. Вона сказала:

— Я знаю, що ви маєте на увазі. Ви дуже совісний хлопець. Але зі мною все гаразд. Батько Банч (він був вікарієм нашої парафії, дуже вчений богослов) і її мати (дивовижна жінка, наділена великою духовною силою) — мої давні друзі. Тому немає нічого неприродного в тому, що, перебуваючи в Меденгемі, я приїхала сюди навідати Банч.

— Можливо, і так, — сказав Кредок. — Але… не намагайтеся щось розвідати… Я маю відчуття… я справді його маю… що це небезпечно.

Міс Марпл злегка усміхнулася.

— Але зважте на те, — сказала вона, — що ми, старі жінки, завжди намагаємося щось рознюхати. Було б набагато більш дивним і набагато більше впадало б в око, якби я цього не робила. Ми маємо звичай розпитувати про те, як живеться нашим спільним друзям у всіх куточках світу, про те, хто кого пам'ятає й чи пам'ятає той або той, що дочка такої-то одружилася? Усе це може допомогти, чи не так?

— Допомогти? — запитав Кредок, не відразу зрозумівши, про що йдеться.

— Допомогти з'ясувати, чи люди є такими, як вони кажуть, — пояснила міс Марпл.

Вона провадила:

— Бо саме це турбує вас, чи не так? І саме в цьому плані світ змінився після війни. Погляньте на це село, наприклад, на Чипінґ-Клеґорн. Воно дуже схоже на Сент-Мері-Мід, де я живу. П'ятнадцять років тому кожен знав, хто є хто. Родина Бентрі у великому домі — і Гартнели, і Прайс-Рідлі, і Везербі… То були люди, чиї батьки, матері, діди й бабусі, тітки та дядьки жили там задовго до них. Якщо там оселявся хтось новий, вони приїздили туди з рекомендаційними листами або служили в одному полку чи на одному кораблі з кимось із давніх жителів села. А якщо приїздив хтось новий, — новий по-справжньому, — то така людина дуже виділялася, і кожен сушив собі голову, хто ж це такий, і не знаходив собі спокою, доки про все не довідувався.