Он воно як, подумав Кредок.

А проте він не вважав свою подорож марною. Принаймні, йому пощастило з'ясувати, що близнята Піп та Емма були цілком реальними людськими створіннями.

Кредок міркував:

«Існують брат і сестра, що виросли десь у Європі. Соня Ґедлер була багатою жінкою на початку свого шлюбу, але гроші в Європі не залишилися тими грішми, якими вони були колись. Дивні речі сталися з грішми протягом воєнних років. А отже, існують двоє молодих людей, син і дочка чоловіка з кримінальним минулим. Припустімо, вони приїхали до Англії зовсім без грошей. Що вони в такому разі робитимуть? Насамперед спробують з'ясувати, чи в них тут немає багатих родичів. Їхній дядько, чоловік дуже багатий, помер. Мабуть, вони насамперед спробують знайти його заповіт. Довідатися, чи, бува, він не заповів якісь гроші їм або їхній матері. Тож вони підуть до Сомерсет-Гауза, ознайомляться там зі змістом його заповіту, а потім, либонь, довідаються про існування міс Летиції Блеклок. Потім наведуть довідки про вдову Ренде-ла Ґедлера. Вона інвалід, живе в Шотландії, і вони також довідаються про те, що жити їй залишилося недовго. Якщо Летиція Блеклок помре раніше, то їм дістануться великі гроші. І що ж тоді вони вирішать?

Кредок замислився: «Ні, до Шотландії брат і сестра не поїдуть, їм набагато простіше з'ясувати, де тепер живе Летиція Блеклок. І вони поїдуть туди, але не під власними іменами й прізвищами… Разом вони поїдуть чи окремо?.. Емма… Хто б це міг бути?.. Піп та Емма… Я з'їм свого капелюха, якщо Піп, Емма чи вони обоє не перебувають тепер у Чипінґ-Клеґорні…»

На кухні в «Літл-Педоксі» міс Блеклок давала розпорядження Міці:

— Зроби сандвічі із сардинами й помідорами. І спечи млинців, які виходять у тебе такими смачними. І я хотіла б, щоб ти зготувала свій особливий торт.

— У нас буде свято, якщо ви замовляти стільки смачних речей?

— У міс Баннер день народження, і буде кілька гостей до чаю.

— У її віці не варт святкувати народження. Ліпше забути.

— А вона не хоче забувати. Кілька людей принесуть їй подарунки — і буде приємно, якщо ми влаштуємо невеличку вечірку.

— Те саме ви сказати й минулого разу — а чим усе закінчитися!

Міс Блеклок стримала роздратування.

— Заспокойся, цього разу нічого не буде.

— Звідки ви знати, що може статися в цей дім? Цілий день я тремтіти в ньому, а вночі замикати двері й дивитись, чи хтось не ховатися в гардеробі.

— Це допоможе тобі пильніше стежити за порядком, — холодно промовила міс Блеклок.

— Ви хотіти, щоб я зготувати вам торт…

Називаючи торт, Міці промовила слово, яке для міс Блеклок прозвучало як пирскання котів, коли вони погрожують один одному.

— Саме цей. Багатий.

— Так. Він багатий. Але для нього я нічого не мати! Я не спекти такий торт. Мені потрібен для нього шоколад, і багато масла, і цукор, і родзинки.

— Візьми банку масла, яку нам надіслали з Америки. Візьми трохи тих родзинок, що тримаємо на Різдво, а ось тобі плитка шоколаду й грудка цукру.

Обличчя Міці несподівано розквітло усмішкою.

— Отже, я спекти вам чудового торта! — вигукнула вона в екстазі. — Він буде багатий, розкішний, він танутиме в роті! А вгорі я помазати його шоколадним глазурем. Я зробити чудовий торт і написати на ньому по-англійськи Good Wishes [2] . Ці англійці з їхнім жорстким печивом і примітивним смаком ніколи не куштувати такого торта. Він буде в мене справді розкішний, справді делікатесний. Нараз її обличчя знову спохмурніло.

— Містер Патрик. Він називати його «Солодкою смертю». Мій торт! Я не хочу, щоб мого торта так називати!

— Насправді то був тобі комплімент, — сказала міс Блеклок. — Він хотів сказати, що можна вмерти за те, щоб скуштувати такого торта.

Міці подивилася на неї із сумнівом.

— Але я не любити цього слова — смерть. Люди не помирати, коли їсти мій торт, їм ставати набагато ліпше, набагато краще…

— Я не сумніваюся, що всім нам буде добре, коли ми їстимемо твій торт.

Міс Блеклок обернулася й покинула кухню з почуттям полегкості, рада-радісінька, що перемовини з Міці нарешті закінчилися. З Міці вони могли закінчитися й гірше.

Вийшовши з кухні, вона наштовхнулася на Дору.

— О, Леті, піти мені зараз на кухню й показати Міці, як вона має нарізати сандвічі?

— Ні, — сказала міс Блеклок, рішуче виштовхавши подругу в коридор. — Вона тепер у доброму гуморі, і я не хочу її дратувати.

— Але ж я лише показала б їй…

— Будь ласка, не показуй їй нічого, Доро. Ці жителі центральної Європи не люблять, коли їм щось показують. Вони терпіти цього не можуть.

Дора подивилася на неї із сумнівом. А тоді раптом усміхнулася.

— Щойно телефонував Едмунд Светенгем. Він привітав мене з днем народження і сказав, що принесе мені горщик меду в подарунок сьогодні пополудні. Приємно, правда? Не можу здогадатися, звідки він довідався, що в мене сьогодні день народження.

— Усі про це, схоже, знають. Певно, ти ж і розповіла всім, Доро.

— Я лише згадала сьогодні, що мені скоро буде п'ятдесят дев'ять.

— Тобі шістдесят чотири, — сказала міс Блеклок, підморгнувши їй.

— А міс Гінчкліф сказала: «Ти здаєшся молодшою за свій вік. А скільки, ти думаєш, мені років?» Вона поставила мене в незручне становище, бо міс Гінчкліф має надто химерний вигляд і може бути будь-якого віку До речі, вона пообіцяла принести мені яєць. Я сказала їй, що наші кури віднедавна несуться погано.