— Я була на горищі, — промовила вона. — Вам чогось треба? Інспектор Кредок пояснив, чого він від неї хоче.

— Старі альбоми з фотографіями? Атож, я добре їх пам'ятаю. Ми поставили їх, здається, у великій шафі в кабінеті. Я вам знайду.

Вона повела його вниз і штовхнула двері до кабінету. Біля вікна стояла велика шафа. Джулія відчинила її, відкривши велике розмаїття всіляких речей.

— Мотлох, — сказала Джулія. — Усе це мотлох. Але старі люди не викидають старих речей.

Інспектор став навколішки й узяв із нижньої полиці два старі журнали.

— Це вони?

— Так.

Міс Блеклок підійшла й приєдналася до них.

— А ось ми куди їх поклали. А я й забула.

Кредок поклав альбоми на стіл і став гортати сторінки.

Жінки в крислатих капелюхах, жінки в сукнях, що звужувалися донизу настільки, що важко було ходити. Під фотографіями були чітко надруковані підписи, але чорнило давно злиняло і стерлося.

— Вона має бути в цьому альбомі, — сказала міс Блеклок. — Десь на другій або третій сторінці. Другий альбом укладений уже після того, як Соня одружилася і виїхала. — Вона перегорнула сторінку. — Це має бути тут.

Вона розгублено замовкла.

На сторінці альбому було кілька порожніх місць. Кредок нахилився й розібрав кілька збляклих слів: «Соня… я… Р. Ґ.». Трохи далі: «Соня і Белі на пляжі». На протилежній сторінці: «Пікнік у Скейн». Він перегорнув ще одну сторінку: «Шарлота, я, Соня, Р. Ґ.».

Кредок підвівся. Вираз обличчя в нього був похмурий.

— Хтось забрав ці фотографії — і зовсім недавно, я сказав би.

— В альбомі не було білих плям, коли ми дивилися на них нещодавно. А ти що скажеш, Джуліє?

— Я не придивлялася уважно — звернула увагу лише на кілька суконь. Але й справді… ви правду кажете, тітко Леті, білих плям в альбомі не було.

Кредок спохмурнів ще більше.

— Хтось, — сказав він, — забрав усі фотографії Соні Ґедлер із цього альбому.

— Пробачте, що знову турбую вас, місіс Геймс.

— Пусте, — холодно відповіла Філіпа.

— Може, зайдімо в ту кімнату?

— У кабінет? Гаразд, якщо вам так хочеться, інспекторе. Але там дуже холодно. Там немає вогню.

— Це не має значення. Я затримаю вас не надовго. І там нас ніхто не підслухає.

— А це важливо?

— Не для мене, місіс Геймс А для вас — можливо.

— Про що ви?

— Якщо не помиляюся, то ви, місіс Геймс, сказали мені, що вашого чоловіка вбито в Італії?

— То й що?

— Чи не простіше було б сказати мені правду — що він дезертирував зі свого полку.

Він побачив, як її обличчя зблідло, а пальці стислися й розтислися.

Вона гірко сказала:

— Ви докопуєтеся до всього?

Кредок сухо відповів:

— Ми сподіваємося, що люди розповідатимуть нам правду про себе.

Вона промовчала. Потім сказала:

— Ну то й що?

— Що ви хочете сказати своїм «Ну то й що?», місіс Геймс?

— Що ви маєте намір робити з цим? Розповісти всім? Це буде необхідно? Справедливо? По-людському?

— Про це комусь відомо?

— Тут — нікому. Гаррі, — її голос змінився, — мій син, теж не знає. Я не хочу, щоб він знав. Хочу, щоб він не знав ніколи.

— Тоді дозвольте мені сказати вам, що ви йдете на великий ризик, місіс Геймс. Коли хлопець виросте і зможе зрозуміти, розкажіть йому правду. Якщо одного дня він довідається про все сам, це не принесе йому користі. Якщо ви годуватимете його легендами про батька, що помер, як герой…

— Я цього не роблю. Я не цілком втратила честь. Просто не розповідаю про це. Його батько загинув на війні. Для нас обох він і справді загинув.

— Ваш чоловік досі живий?

— Можливо. Звідки я знаю?

— Коли ви востаннє його бачили, місіс Геймс?

Філіпа швидко відповіла:

— Я не бачила його багато років.

— Ви певні, що кажете мені правду? Ви не бачили його, наприклад, два тижні тому?

— На що ви натякаєте?

— Я ніколи особливо не вірив у те, що ви зустрічалися з Руді Шерцом тут, в альтанці. Але Міці дуже переконливо розповіла мені про ту зустріч. Тому я маю підстави припускати, місіс Геймс, що той, із ким ви зустрічалися того ранку, був вашим чоловіком.

— Я ні з ким не зустрічалася в альтанці.