— У нас є тральфамадорські романи, але навряд чи ви їх зрозумієте,— почулося із гучномовця на стіні.

— То дайте мені хоч одного подивитися.

Йому їх подали кілька. Вони виявилися зовсім маленькі. Десяток з гаком таких ледве вистачило б на одну «Долину ляльок» з її вічним зверху-знизу, зверху-знизу.

Звісно, Біллі не вмів читати по-тральфамадорськи, але він хоч побачив, які ті книжки,— невеличкі групи знаків, а між ними зірочки. Біллі зауважив, що групи знаків скидаються на телеграми.

— Справді,— сказав голос.

— То це таки телеграми?

— У нас на Тральфамадорі телеграм не буває, але загалом ви вгадали: кожна вервечка знаків стисло повідомляє про якусь важливу подію чи ситуацію. Ми, тральфамадорці, читаємо ті повідомлення сукупно, а не по одному. Ці повідомлення особливо не пов’язані між собою, просто автор дбайливо добрав їх, щоб, сприймані водночас, вони створювали гарний, несподіваний і глибокий образ. У них нема ні початку, ні середини, ні кінця, нема напруженого сюжету, нема моралі, причин, наслідків. У наших книжках ми захоплюємось глибиною багатьох чарівних моментів життя, якщо їх оглядати одночасно.

Наступної миті літальна тарілка зробила виток у часі, і Біллі знову опинився в дитинстві. Йому дванадцять років, і він, трясучись зі страху, стоїть з батьком-матір’ю перед Великим каньйоном, на виступі Ясного Ангела. Невелика людська родина дивиться вниз, на дно каньйону в милю завглибшки.

— Оце так-так, — промовив батько Біллі й сміливо підбив носком черевика камінець у прірву.— Оце так.

Вони приїхали на це славнозвісне місце власного машиною і по дорозі сім разів проколювали шини.

— Таки варто було приїхати,— захоплено озвалася мати Біллі.— Ще й як варто!

Біллі ненавидів каньйон. Він був певен, що ось-ось упаде в ту безодню. Мати торкнула його за плече, і він надзюрив у штани.

Поряд стояли інші туристи, що теж заглядали в каньйон. Був тут і гід, який мав давати пояснення. Француз, котрий приїхав аж із Франції, каліченою англійською мовою поцікавився, чи багато самогубців стрибає в прірву.

— Звичайно, сер,— відповів гід.— У середньому троє на рік.

Бува й таке.

Біллі зробив коротеньку подорож у часі, такий собі невеликий стрибок у десять днів,— йому було тих самих дванадцять років, він і далі їхав з батьками через американський Захід.

Тепер вони були в Карлсбадській печері, і Біллі ревно молив бога, щоб той випустив його звідси цілим, поки не обвалилося склепіння.

Провідник пояснив, що цю печеру відкрив один ковбой, помітивши, як з-під землі вилетів цілий рій кажанів. Потім він сказав, що зараз погасить світло і що більшість присутніх, мабуть, уперше в житті опиниться в цілковитій темряві.

Світло погасло. Біллі навіть не тямив, живий він чи помер. Нараз ліворуч від нього промайнув привид. На привиді світилися якісь цифри. То батько Біллі вийняв з кишені годинника зі світним циферблатом.

Із суцільної пітьми Біллі перескочив у суцільне світло і знову опинився на війні, у тій самій прожарці. Душ скінчився. Невидима рука закрутила кран.

Коли Біллі дістав назад свою одежу, вона не стала чистішою, проте вся дрібна звірина, що в ній сиділа, загинула. Бува й таке. Його нове пальто відтануло й розм’якло. Воно було замале на Біллі. Пальто було з хутряним коміром і червоною шовковою підкладкою. Либонь, його пошили на якогось недоростка імпресаріо, зростом, як мавпа в катеринщика. Крім того, воно було від куль як решето.

Біллі вбрався і напнув на себе й це замале пальто. Воно відразу тріснуло на спині й у плечах, а рукави одлетіли, і це зробило його якоюсь подобою жилета з хутряним коміром. Пальто мало розширюватись у поясі, але Біллі цей розтруб припадав під пахвами. Німцям вигляд Біллі здався таким кумедним, як ні в кого за другу світову війну. Вони аж за животи бралися.

Полоненим наказали вишикуватись у колону по п’ятеро, а Біллі поставили правофланговим. Американці опинились надворі й знову пройшли через численні ворота. Голодні росіяни тепер траплялися часто — обличчя в них були, мов світні циферблати. Поверталися американці трохи жвавішими. Гарячий душ трохи додав їм духу. Нарешті вони дісталися до барака, де однорукий і одноокий капрал записав імена й номери кожного в грубу червону книгу. Тепер усіх законно визнали живими. До занесення їхніх імен і номерів у цю книгу вони вважалися зниклими безвісти і, ймовірно, вбитими. Бува й таке.

Поки американці чекали наказу рушати далі, в останньому ряду стався інцидент. Один з полонених буркнув щось, і воно не сподобалося конвоїрові, котрий знав по-англійському. Той витяг американця з шеренги і збив з ніг.

Американець отетерів з дива. Хитаючись, він звівся на рівні, спльовуючи кров. Два зуби в нього було вибито. Він не мав нічого лихого на думці, і йому навіть гадки не було, що конвоїр його почує та ще й зрозуміє.

— За віщо? — запитав він німця.

Конвоїр штурхонув його назад у колону.