Англійці доброзичливо підштовхували американців до дверей барака, наповнюючи ніч чоловічими примовками й панібратськими жартами. Гостей вони називали «янкі», казали їм: «Молодці!», запевняли, що «Джеррі вже на ладан дише» і таке інше.

Біллі Пілігримові не зовсім було ясно, хто такий «Джеррі».

Далі він сидів усередині, біля залізної, розпеченої до червоного плити. На ній кипіли десятки чайників. Деякі з них мали свистки. Там же красувався казан, повен золотавого супу. Суп був густий. На його поверхні з величною неквапністю, як на первісній магмі, надимались і лопали бульки під пожадливим поглядом Біллі Пілігрима.

Довгі столи було накрито для банкету. Проти кожного стільця стояла кварта, зроблена з бляшанки з-під сухого молока. Менша бляшанка правила за чашку. Вища й вужча — замінювала склянку. В кожній склянці було гаряче молоко.

Біля кожного місця лежали безпечна бритва, рушник, пачка лез для гоління, плитка шоколаду, дві сигари, мило, десяток сигарет, коробка сірників, олівець і свічка.

З усього цього тільки свічки й мило були німецького виробництва. Вони були моторошно подібні в своїй на-півпрозорості. Англійці не могли цього знати, але свічки й мило були вироблені з жиру, натопленого з євреїв, циганів, комуністів та інших ворогів рейху.

Бува й таке.

Бенкетну залу освітлювали свічки. На столах громадилися купи свіжоспеченого білого хліба, кавалки масла, банки мармеладу. Стояли полумиски нарізаної консервованої яловичини. Суп, яєшню й гарячий пиріг з мармеладом мали подати пізніше.

А на другому кінці барака Біллі побачив рожеві арки з голубою завісою, здоровенний годинник, два золоті трони, відро й швабру. Це були декорації для художньої частини вечора — музичної версії «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів.

Біллі Пілігрим раптом загорівся, бо став занадто близько до розжареної пічки. Зайнявся край його куцого пальта. Вогонь був спокійний і терплячий — так, наче тліла трухлява.

Біллі подумав, чи нема тут десь телефону. Він хотів подзвонити матері, сказати їй, що він живий і здоровий.

Запала тиша. Здивовані англійці приглядалися до цих нечупар, що їх так гостинно повтягали всередину. Один з англійців помітив, що Біллі димить.

— Ти гориш, хлопче! — вигукнув англієць. Він відтяг Біллі від пічки й ударами долоні загасив вогонь.

Коли Біллі ані словом не зреагував на це, англієць запитав:

— Ти можеш говорити? Чуєш мене?

Біллі кивнув.

Допитливий англієць помацав його в кількох місцях.

— Боже милостивий, що вони з тобою зробили! Це не людина, а подертий паперовий змій. То ти справді американець? — запитав англієць.

— Так,— відповів Біллі.

— А яке в тебе звання?

— Рядовий.

— А де ж твої чоботи, хлопче?

— Не пам’ятаю.

— Це пальто в тебе для сміху, чи як?

— Не розумію.

— Де ти доп’яв таке?

Біллі довелося задуматись...

— Його мені дали,— сказав він нарешті.

— Хто, Джеррі?

— Який «Джеррі»?

— Ну, німці!

— Так.

Біллі не подобалися ці запитання. Вони надто виснажували.

— Ой ти, янкі, янкі,— зітхнув англієць.— Це ж не пальто, а глум.

— Як?

— Вони зробили це навмисне, щоб принизити тебе. Не можна до такого доходити.

Біллі Пілігрим зімлів.

Опритомнів він уже на стільці, оберненому до сцени. Вечерю він якось там поїв, а тепер сидів і дивився «Попелюшку». Якась частина його свідомості певний час уже розкошувала виставою, бо він реготав на все горло.

Жіночі ролі, звичайно, виконували чоловіки. Годинник щойно вибив опівніч, і Попелюшка забідкалась:

"О боже мій, уже годинник б’є, й повія-доля геть мене жене."

Біллі так втішився цим віршиком, що аж верещав від захвату. Верещав він і тоді, коли його переносили до барака, в якому містилася лікарня. Там стояло шість ліжок. Біллі був у тій лікарні єдиним пацієнтом.

Його поклали в ліжко, прив’язали і зробили укол морфію. Один з американців згодився посидіти при ньому. Цим добровольцем був Едгар Дербі, вчитель середньої школи, якого згодом мали розстріляти у Дрездені. Бува й таке.

Дербі сів на табуретці з трьома ніжками. Йому дали почитати книжку: «Червоний знак відваги» Стівена Крейна. Дербі знав цей роман. Тепер він читав його вдруге, поки Біллі поринав у морфійний рай.

Під дією морфію Біллі приснилися жирафи в садку. Вони прогулювались алеями, посипаними нарінком, інколи зупинялися, щоб дістати солодку грушу з дерева. Біллі теж був жирафою. Він їв грушу. Груша була тверда і ніяк не піддавалася його зубам. Врешті вона таки тріснула, обурено виділяючи сік.