Подорож до Дрездена скидалась на екскурсію. І тривала всього дві години. Досі запалі животи були наповнені. Крізь вентиляційні віконця у вагони соталося сонячне світло й лагідний вітерець. Англійці вділили їм чимало курива.

У Дрезден американці прибули о п’ятій годині. Двері телятників стояли навстіж, і в дверних рамах постало напрочуд мальовниче місто, що такого більшість американців не бачила зроду-віку.

Обрис міста на крайнебі був вигадливий і любосний, чарівний і недоладний, Біллі Пілігримові воно нагадало райський краєвид, знайомий з недільної школи.

Хтось позад нього у вагоні сказав:

— Країна Оз.

То був я. То я сказав. Доти я бачив одне-єдине місто — Індіанаполіс, штат Індіана.

Всі інші великі міста в Німеччині були нещадно розбомбардовані й спалені, а в Дрездені жодна шибка не тріснула. День у день розлягалось моторошне виття сирен, люди ховались по підвалах і слухали там радіо. Літаки щоразу летіли на інші міста: Лейпціг, Хемніц, Плауен тощо.

Бува й таке.

Парове опалення в Дрездені все ще весело шуміло. Дзенькотіли трамваї. Справно діяла телефонна мережа. Світло вмикалося й вимикалося, коли клацнути вимикачем. Працювали театри й ресторани, працював зоопарк. Основні підприємства міста виробляли ліки, харчові продукти й сигарети.

В цю пору люди саме поверталися з роботи додому. Вони були втомлені.

Восьмеро дрезденців переходили через сталеві макаронини залізничних колій. Вони були в нових уніформах. Вчора вони прийняли військову присягу. Це були хлопчаки і літні чоловіки, і двоє з них — інваліди війни, посічені російськими кулями. Вони мусили охороняти сотню полонених американців, привезених сюди на роботу. В одному взводі були дід і онук. Дід був архі-тектор.

Восьмеро цих дрезденців з похмурим виглядом підходили до товарних вагонів, що містили їхніх підопічних. Вони відчували, які з них жалюгідні й придуркуваті солдати. Один замість ноги мав справжній протез і був озброєний не тільки зарядженою гвинтівкою, а й тростиною. І все-таки від них сподівалися, що вони завоюють покору й повагу цих високих самовпевнених розбишак американців, свіженьких, із фронтової січі.

Та раптом вони побачили зарослого бородою Біллі Пілігрима в голубій тозі й сріблястих чоботях, з руками в муфті. Виглядав він щонайменше на шістдесятирічного. Поруч з Біллі плентав коротун Поль Лаззаро з переламаною рукою,— лють аж кипіла в ньому. Поруч з Лаззаро чапів бідолашний старий учитель, Едгар Дербі, до сумного сповнений патріотизму, літнього віку і уявної мудрості. І так далі.

Восьмеро блазнюватих дрезденців переконалися: ця сотня блазнюватих створінь справді американські вояки і щойно з фронту. Вони заусміхались, а тоді й зареготали. Страх їхній розвіявся, бо й чого їм боятися! Ці створіння ще більш калікуваті, ще більш придуркуваті, ніж вони самі. Таж це просто комедія!

Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті н безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі — таке лицедійство.

Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи. Серед сувоїв, черепашок і бамбукових стеблин бавилися кам’яні мавпи.

Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.

Бува й таке.

Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки — одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.

На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу — він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі — американець. Йому здалося, що Біллі — гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.

Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:

— Для вас, я бачу, війна — це щось украй кумедне.

Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила — доля й благеньке бажання вижити.

— Ви хочете, щоб нам було смішно? — запитав хірург у Біллі.

Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.

— Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? — вів далі хірург.— І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?

Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.