— Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід,— сказала Меггі.

— Кожен з нас чогось боїться,— відповідав Траут.— Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.

— Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати,— сказала Меггі.— Яка з ваших книжок найвідоміша?

— Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.

— Це, певно, дуже цікаво!

— На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова,— придумував на ходу Траут.— Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.

Бува й таке.

— А таке насправді було? — спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.

— Звичайно,— відповів Траут.— Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.

Меггі повірила йому.

— Я ніколи про це не думала.

— А ви подумайте.

— Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.

— Точно. Той самий кодекс.

— А ви можете й нас описати в якійсь книжці?

— В книжках я описую все, з чим стикаюся у житті.

— Тоді мені треба зважити на свої слова!

— Безперечно. І не тільки я один вас чую. Господь теж чує. І судного дня він пригадає вам усе, що ви сказали й зробили. Коли виявиться, що все це лихе, а не добре, буде і вам лихо — горітимете ви у вічному вогні. І повік буде вам боляче.

Бідолашна Меггі аж посіріла. Вона й у це повірила, і її пройняло жахом.

А Кілгор Траут гучно зареготав. Лососяча ікринка вилетіла у нього з рота й упала Меггі в декольте.

Один з оптиків попросив слова. Він виголосив тост на честь Біллі й Валенсії, що відзначали роковини свого весілля. Згідно з програмою, аматорський квартет оптиків — «чобів» — співав, гості пили, а Біллі з Валенсією, сяючи, обнялися. Очі в усіх заблищали. Пісенька називалась «Моя братва».

«Де братва моя поділась,— співалося в пісеньці,— скільки літ уже і зим». І так далі. А потім: «Тож навік прощай, кохана; друже, також прощавай». І так далі.

Біллі несподівано відчув, що пісенька, й усе це засмутило його. В нього ніколи не було ні братви, ні друзів, ні коханих, а проте в ньому прокинулась туга за ними, коли квартет поволі й болісно експериментував з акордами — спершу навмисне сумні, тоді сумніші й нестерпно сумні, потім нараз акорд до неможливого ніжний і знову кілька сумних акордів. Ці мінливі акорди проймали Біллі до самої глибини душі. В роті він відчув присмак лимонаду, а обличчя якось негарно скривилося, ніби його тіло й справді піддавали тортурам.

Вигляд у Біллі був такий незвичний, що коли пісенька скінчилась, дехто з гостей занепокоївся. Вони побоювались, що в нього серцевий напад, а Біллі ще й підтвердив це тим, що безвладно осів у крісло.

Запала мовчанка.

— О боже,— сказала Валенсія, нахиляючись над чоловіком,— Біллі, що з тобою?

— Нічого.

— Ти ж такий страшний!

— Ні-ні, зі мною все гаразд.

І це була правда, він тільки не міг збагнути, чому пісенька так дивно вплинула на нього. Багато років він вважав, що знає себе як облупленого. Аж ось виявилось, що в ньому криється якась надзвичайна таємниця, а він навіть не здогадується, що воно таке.

Бачачи, що обличчя Біллі порожевіло, а на устах з’явилась усмішка, гості почали відходити від нього. При ньому лишилися тільки Валенсія і Кілгор Траут, який зацікавлено дивився на Біллі.

— У тебе був такий вигляд, ніби ти побачив привида,— сказала Валенсія.

— Ні,— відповів Біллі.

Він не бачив нічого, крім того, що насправді було перед ним — обличчя чотирьох співаків, чотирьох звичайних людей з коров’ячими очима, що бездумно тягли то ніжні, то сумні акорди.

— Якщо дозволите, я висловлю свій здогад? — озвався Кілгор Траут.— Ви заглянули у вікно часу.

— В яке вікно? — спитала Валенсія.

— Він раптом побачив минуле або майбутнє. Я вгадав?

— Ні,— відповів Біллі.

Він підвівся, потягся рукою в кишеню й намацав коробочку з перснем, тоді дістав її і з відсутнім виразом подав Валенсії. Біллі збирався вручити дарунок Валенсії, щойно скінчать співати, щоб усі бачили. А тепер свідком був тільки Кілгор Траут.

— Це мені? — запитала Валенсія.

— Так.

— О боже,— сказала Валенсія. Потім повторила ці слова голосніше, щоб усі почули. Гості оточили її, і вона розкрила коробочку, мало не скрикнувши, коли побачила всередині сапфір із зірочкою.— О боже,— повторила вона знову. Тоді дзвінко чоломкнула Біллі. І додала: — Дякую тобі, дякую, дякую.