Сонце щойно зайшло, і останній відблиск заграви падав на місто, що невисокими виступами оточувало буколічний світ порожньої різниці. Місто було затемнене, бо сподівалися бомбардування, отож Біллі не судилося побачити в Дрездені, як місто робить чи не найкраще з того, на що воно здатне після заходу сонця,— поволі, один за одним, запалює вогні.

Через Дрезден протікала широка річка, в якій відбивалися б ці вогні, і їхнє мерехтіння тоді виглядало б дуже гарно. Річка називалась Ельба.

Вернер Глюк, молодий конвоїр, був дрезденець. Він ще не бував у різниці і не знав, де тут кухня. Високий і тендітний, як і Біллі, він міг би зійти йому за молодшого брата. Вони й справді були далекі родичі, тільки про це так ніколи й не дізналися. Глюк тримав неймовірно важкий мушкет, однострільний музейний експонат з восьмигранчастою цівкою без нарізки в цівці. До мушкета Глюк пригвинтив багнет, що скидався на довгу в’язальну шпицю. Жолобків, щоб стікала кров, на ньому не було.

Глюк підвів конвойованих до будівлі, в якій, на його думку, могла міститися кухня, і відчинив розсувні двері. Але там була зовсім не кухня, а роздягальня поруч зі спільною лазнею, і в ній клубочилась пара. А в тій парі перебувало з тридцятеро роздягнених дівчат-підлітків, німкень, евакуйованих із Бреслау, який дуже постраждав від бомбардувань. Вони теж недавно прибули до Дрездена. У Дрездені аж кишіло біженців.

І ось ті дівчата стояли голі-голісінькі, як мати породила. А з дверей на них витріщилися Глюк, і Дербі, і Пілігрим — хлопчисько-солдат, бідолашний шкільний учитель і блазень у тозі й посріблених чоботях. Дівчата зчинили вереск. Вони затулялися руками, одверталися спинами й таке інше, від чого ставали ще привабливіші.

Вернер Глюк, який ще зроду не бачив голої жінки, причинив двері. Біллі теж ще не бачив. Тільки для Дербі тут не було ніякої дивини.

Коли ці троє телепнів знайшли кухню, в якій раніше готували сніданки для робітників бойні, всі уже розійшлися, крім однієї жінки, що нетерпляче їх дожидала. Війна зробила її вдовою. Бува й таке. Вона вже була в пальто й капелюшку, бо теж спішила додому, хоч її там ніхто й не чекав. Її білі рукавички лежали на цинковому столі.

Для американців вона мала два здорових бідони супу. Суп грівся на ледь увімкнутій газовій плитці. Крім того, там ще лежали стоси буханців чорного хліба.

У Глюка вона спитала, чи не занадто він молодий для армії. Глюк погодився, що таки занадто молодий.

В Едгара Дербі вона спитала, чи не занадто він старий, щоб служити в армії. Дербі погодився: так, мовляв.

У Біллі Пілігрима вона спитала, на кого він схожий. Біллі відповів, що не знає. Він просто хотів нагрітися.

— Всі справжні солдати погинули,— мовила вона. Жінка казала правду. Бува й таке.

Інше правдиве видиво, яке Біллі намарилось, коли лежав у Вермонті, була робота, яку він і решта американців виконували в Дрездені того місяця перед зруйнуванням міста. Вони мили вікна, підмітали підлогу, чистили нужники, вкладали банки в картонні ящики, запаковували ці ящики иа фабриці, що виробляла сироп на патоці, збагачений вітамінами та мінеральними солями. Призначався він для вагітних жінок.

На смак сироп був наче негустий мед, що відгонив гікоровим димом, і всі, хто працював на фабриці, цілий день потайки цупили його ложками. Вони не були вагітними жінками, але вітамінів та мінеральних солей потребували теж. У перший день роботи на фабриці Біллі не випало причаститися сиропом, як більшості американців.

Зате другого дня нагода трапилась. Ложок було понаховано по всій фабриці — за стінними полицями, в шухлядах, за радіаторами й так далі. Потаємні споживачі сиропу відразу ховали ці ложки, щойно хтось надходив, їсти сироп заборонялося.

Другого дня Біллі витирав за радіатором порох і знайшов ложку. За його спиною в чані холонув сироп. Бачити Біллі міг тільки бідолашний старий Едгар Дербі, який знадвору мив вікно. Ложка була столова. Біллі всунув її в чан і покрутив, щоб липуча маса обтягла всю ложку, а тоді встромив собі в рот.

За мить кожна клітина в тілі Біллі трепетала ревним захопленням і вдячністю.

У вікно несміливо постукали. То стукав Дербі, котрий усе бачив. Він теж хотів сиропу.

Біллі зачерпнув сиропу й для нього, відчинив вікно й встромив ложку прямо в розкритий рот Дербі. Ще мить, і на очах у того виступили сльози. Біллі зачинив вікно й сховав вимазану сиропом ложку. Хтось наближався.

8

За два дні до зруйнування Дрездена американців у бойні провідала дуже цікава людина. То був Говард В. Кемпбел молодший, американець, що став нацистом. Той самий Кемпбел, що написав монографію про жалюгідну поведінку американських військовополонених. Тепер він уже не провадив досліджень про полонених. До бойні він прибув вербувати людей у німецьку військову частину, до так званого «вільного американського корпусу». Кемпбел був творцем і командиром цього корпусу, що, як передбачалося, мав воювати тільки на російському фронті.

Кемпбел мав би звичайний вигляд, якби не чудна уніформа, яку сам і вигадав. На ньому був білий капелюх з широкими крисами і чорні ковбойські чоботи, оздоблені свастиками та зірочками. Тіло облягав комбінезон з жовтими лампасами від пахв аж до кісточок. На нашивках був профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. На рукаві красувалася широка червона пов'язка з голубою свастикою в білому кружку.

Значення цієї пов'язки він саме і пояснював, стоячи у цементованому свинарнику.

Біллі Пілігрима діймала згага, бо він цілий день лизав паточний сироп. Через цю згагу очі застилало слізьми, і Кемпбел розпливався перед ним.