— Цікаво узнати, — вів далі дідок, — для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?

— Родичі ми, — насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.

— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!

Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.

Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.

— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.

— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!

Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:

— Ви до нас, дядю?

— Синєсвитенко ти?

— Я.

— Тоді до вас.

Павка кинув хлопцям битку і підійшов.

— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!

— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.

— Батя вдома? — спитав приїжджий.

— Удома. Ходімте, дядю, проведу.

Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.

Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.

Павка, відчинивши двері, сказав:

— Татуню, до нас прийшли.

Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.

Приїжджий скинув кашкета:

— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.

— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.

— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.

— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.

Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.

Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.

— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.

— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?

— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.

— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.

— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.

— Як вас звати-величати? — спитав господар.

— Звуть Олексієм, а величатися не будемо, — відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: — Ми ж свояки, не забув?

— Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?

— Чую.

Синєсвитенко натягнув куртку, перешиту з червоноармійської шинелі, зняв з цвяха кепку і, нагадавши синові, де що лежить з їжі, квапливо вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, прибулий, що назвався Олексієм, запитав:

— Павле, хто ті двоє, що зі мною розмовляли у дворі?

— Живуть тут. Старого прізвище Писецький, — почав пояснювати Павка. — Він, дядю, знаєте хто? Він із злодіями водиться, вони до нього крадене носять. А другий — це Петя Цяця. Його тут усі бояться. Він, дядю, запросто зарізати може.

— Та ну?

— Правда! Ви про Мишку Япончика чули?

— Чув.

— Так Петько йому був перший друг!

— Так… — З хвилину Олексій щось думав, розглядаючи кирпатий Павчин ніс, подекуди побитий ряботинням. — Ось що, Павко, про мене ти не дуже базікай у дворі. Питатимуть, кажи: мамчин брат, приїхав із села роботу шукати. Зви дядьком Олексою. Розумієш?