Стоячи у підворітті, поклавши маузер на зігнутий лікоть, чекіст вистрілив тричі, не поцілив.

Довгий і вузький двір кінчався кам'яним муром у зріст людини. Поряд був смітник. Нальотчик устиг скочити на нього і перемахнути через мур.

Чекіст сплюнув спересердя, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь стрій глядачів, що розступилися, сів на жеребця, що смирно стояв біля тротуару, і поїхав.

— Ех, мазило! — зневажливо гмукнув Павка. — З такої гармати промазав! Та я б!..

— Сиди, стрілець! Багато ти тямиш! — сказав Олексій. — Гадаєш, легко поцілити, коли людина біжить?..

І потім вони всю дорогу обмірковували всякі способи стрільби з різних систем револьверів — дядько Олекса на цьому добре знався.

Через два дні йшли вони Рішельєвською вулицею і побачили біля Оперного театру скупчення підвід, візницьких прольоток і ручних візків усіх систем і розмірів. Двері театру були відчинені, в під'їзді товпився народ.

Павка, якого Олексій послав дізнатися, що там таке, повідомив:

— «Містран» мітингує. Ох, і крику!..

Олексій вирішив зайти поглянути.

Павка вже не раз бував у театрі на мітингах і знав у ньому всі ходи й виходи. Він упевнено провів Олексія на балкон другого ярусу. Вони вмостилися в порожній ложі збоку від сцени.

Театр був красивий. Витієваті ліпні орнаменти покривали бар'єри його півкруглих ярусів. Виблискувала старовинна бронза канделябрів. Портьєри і оббивка крісел були із справжнього темно-червоного оксамиту, і здавалось дивним, що учасники численних мітингів, які відбувались тут за останні роки, не обідрали їх на онучі.

У партері тісно набились містранівці. Вони принесли сюди міцний запах махорки, дьогтю, сириці і кінського поту. Тютюновий дим клубками здіймався до високої стелі, розписаної пурхаючими німфами і голими бороданями, що зручно розмістилися на рожевих хмаринках. Крізь дим упіврозжарення світили електричні лампочки.

Сцена була добре освітлена. В глибині її висіло величезне декоративне полотнище. Воно зображало африканський пейзаж. За столом, вкритим оксамитовою портьєрою, на фоні дикоростучих пальм і єгипетських пірамід сиділа президія: п'ятеро здоровенних дядьків у прикажчицьких картузах з високими околичками.

До самої рампи було висунуто квадратний диригентський постамент з пюпітром замість трибуни.

За роки роботи в ЧК Олексій набув чималого досвіду щодо таких мітингів. Він досить швидко розібрався в обстановці.

Насамперед він помітив, що натовп мітингуючих виразно поділений на дві групи. Перша більша — складалася з вантажних візників, або, як їх звали в Одесі, биндюжників. Це були в основному високі на зріст, мускулясті, гучноголосі люди, одягнуті якщо не гарно, то, в усякому разі, добротно: у брезентові куртки, свитки, матроські роби. Дехто вирядився навіть у сюртуки і сатинові сорочки яскравих кольорів. Биндюжники займали передню, ближчу до сцени частину залу.

Інші «містранівці» — візники, водії трамваїв, вантажники, службовці трамвайного парку — розмістилися позаду.

Неважко було зрозуміти, що жилося їм гірше: обличчя змарнілі, одяг драний. Трималися вони окремо, з биндюжниками не змішувалися.

Нарешті, придивившись, Олексій розрізнив і третю категорію учасників: горлатих, строкато вдягнених молодчиків, що врозсип сиділи поблизу сцени. Ці були такі, як Петя Цяця…

Мітинг проходив бурхливо.

Обговорювалось рішення губкому партії про організацію обозу для боротьби з голодом. Службовці трамвайного парку, візники і водії конок вважали, що губком треба підтримати. Але їх була меншість. Биндюжникам рішення губкому прийшлося не до вподоби. Розставатися з кіньми та підводами, а тим більше іти в обоз їм не хотілося.

На той момент, коли Олексій і Павка з'явилися на мітингу, становище уже визначилось. Тільки-но пішов зі сцени дружно освистаний оратор, який намагався довести, що губком затіяв потрібну справу. Його місце на трибуні зайняв бородатий здоровань у брезентовій куртці.

— Говоритиме Юхим Паперник! — оголосив один з членів президії, що виконував обов'язки голови.

— Скажіть на милість, чого він мене агітує? — неголосно почав Юхим Паперник. — Що він мене агітує, я питаю? — вів далі він трохи голосніше. І раптом тріснув кулаком по пюпітру: — У мене дома п'ять ротів! Я поїду кудись до чорта в зуби, а вони сидітимуть і клацатимуть голодними зубами?! Хто їх пожаліє? Ти їх пожалієш, агітаторе?! Що в тебе є? Твої худі руки й йоги? Так вони не їстимуть твоїх рук і ніг! Їм потрібен шматок хліба, ось що їм потрібно!

Биндюжники співчутливо загомоніли.

— І взагалі, хто такий Сьомка Бриль? — вів далі Паперник. — Що він може розуміти у візництві! Він же тачечник, сам собі кінь! Він наївся, і, виходить, його кінь наївся. У нього голова не болить за сіно, за збрую, за дьоготь, за дідько його знає що? Де це все дістати? Радянська влада дасть? Дулю вона мені дасть! Своє клади, кровне, що я, може, роками наживав. А яка дяка за це? Що я з цього матиму? Знову ж дулю! Якщо в мене колись була нещасна пара битюгів, то я вже для Радянської влади власник і буржуй! — Дедалі більше розпалюючись, Паперник зірвав кашкет з патлатої голови. — А який я буржуй?! Хто мені скрині набивав? Що в мене є — все моє, потом добуте! Коли я для Радянської влади буржуй, то на чорта мені здалася така влада! І щоб я для неї в обоз ішов? На ось! — Паперник виставив залу складений дулею двофунтовий кулак. — Нехай без мене проживуть! — І, плюнувши, пішов зі сцени.