У бурі, що здійнялася потім, особливо старались горлаті молодчики, які нагадали Олексієві Петю Цяцю. Папернику кричали:

— Правильно-о!..

— Геть!..

— Нехай самі вози тягають!..

І значно рідше й тихше пробивалися крики з кінця залу:

— Буржуй ти, ось хто!

— Проживемо, не турбуйся!..

Коли трохи вщухло, головуючий викрикнув, що слово має «представник гужового транспорту» Хома Костильчук.

На сцену видерся верткий чоловічок у короткому піджаку з закругленими полами. З вигляду цей «представник гужового транспорту» не мав нічого спільного з іншими биндюжниками. Обличчя в нього було брезкле, блідо-рожеве від пияцтва, волосся зализане на косий проділ, замість галстука теліпався на шиї пом'ятий заяложений бантик.

— Я хочу сказати про свободу, — почав він хрипло, з надривом, б'ючи себе в груди кінчиками пальців. — Навколо вуха протуркотіли — свобода, свобода! А де вона є, та свобода? Нехай мені хтось пояснить, де вона ховається в Одесі? Давайте міркувати як тямущі люди. Кажуть, царський режим душив нам на горло. Що правда, то правда. Але зате що ми мали? Ми мали в Одесі пароплави з усього світу. В порту було тісно, як на Привозі в базарний день. Банани, персики, турецький табак… — Хома Костильчук загинав пальці на руці. — Маслини хоч завались, про борошно й масло я вже й не кажу!.. Що? Не кожен міг? А я хіба кажу, що кожен міг? Кожен, звичайно, не міг. А биндюжники могли! Що на возу, те й додому везу. Хіба не так? Чи ж важко було приховати пару кіло апельсинчиків, наприклад, якщо їх у тебе на підводі півсотні ящиків? А тепер? Погляньте сюди: що день — давай воза, давай битюга, давай те, давай се… Так де ж, питається, свобода? Коли я хочу жити, як мені подобається, при чому тут Чека? Адже тепер деякі пристойні люди не можуть висунути носа на вулицю: їх одразу ж заметуть!.. — Хома Костильчук дуже хвилюючись дістав з кишеньки хусточку і втер піт з лоба.

Поведінка цього суб'єкта, його бігаючий погляд, злодійські слівця, зализаний проділ — усе виказувало в ньому одного з тих, кого приховували в своїх хижих утробах молдаванські притони. І, незважаючи на це, кожне його слово падало в натовп, як палаюча головешка в сухий хмиз.

— От я й кажу: нехай, кому подобається, іде собі в обоз, а я, вибачаюсь, не божевільний! — Енергійно покрутивши долонею перед носом, «представник гужового транспорту» закінчив свій виступ.

Хто що кричав, зрозуміти було неможливо. Виступати полізло одразу кілька чоловік. Члени президії посхоплювалися з місць, намагаючись встановити порядок на сцені. Головуючий широко роззявляв рота і, через те що не було дзвоника, грюкав кулаком по столу, але ні голосу його, ні стуку не було чути…

«Розгулялась контра… — думав Олексій, стискаючи зуби. — Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»

— Ходімо, Павле, ну їх до біса! — сказав він, встаючи.

— Ой, зачекайте, дядьку Олекса! — почав благати Павка. — Цікаво ж!

Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…

Вірніше, спочатку він почув їх.

Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.

Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст — молодий, дужий хлопчина — вискочив на середину сцени:

— Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..

Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.

Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.

— Очистити прохід! — командував чекіст зі сцени. — Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..

Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.

— Увага! — оголосив чекіст. — Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!

На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.

Нємцов вийшов на сцену. Він зняв з голови сірий кашкет з лакованим козирком і, оглядаючи зал, розгріб пальцями густе рудувате волосся. Витягуючи шиї, биндюжники пильно розглядали цю людину, грізна й гучна слава про яку облетіла всю Одещину. А він стояв на підвищенні, ледь розставивши криві і міцні ноги старого кавалериста. На запалих його щоках темніли тверді зморшки. Волосся уже густо припало інеєм на скронях. Поверх гімнастьорки захисного кольору на тоненькому ремінці висів револьвер.

— Шановні товариші й громадяни! — промовив він спокійним глухуватим баском. — Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал» [8] . — З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. — І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його — інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

— Я знав! — озвалися з залу.

— Як не знати?! Два роки лямку тягнув! — Почулися ще голоси.

— От бачите! — Нємцов підняв палець. — Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи — ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок — голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем — з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…