Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.

— Гляди, грижу наживеш, — сказав йому Олексій. — Ти Галину часом не бачив?

— Ні, не бачив, — натужно видушив Боровий.

— Іди запрягай коней, скоро поїдемо.

Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.

— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

— Куди поспішаєш?

— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.

— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

— Я поїду з вами.

— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

— Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

— Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.

— Пароль самі назвіть, так буде краще…

— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

— Добре.

— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

— Малувато. Факти потрібні.

— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.

— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

— Куди це він? — запитав Олексій.

— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?

— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.

— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.

— Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

— Ви нічого не хочете переказати мною?