Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

— Жартуєте!

— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?

— Коли?

— Та от зараз на площі?

— Ні, — сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…

— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?

— Олексієм. А вас?

— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?

— А то чий же?

— Оце історія! Це щось неймовірне!

— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!

Раптом його осяяла несподівана думка:

— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…

— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?

Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.

— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.

Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…

Галина була харків'янкою.

Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…

Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.

У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».

Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.

Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:

— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.