Долею випадку цей лист потрапив у грубі долоні директора місцевого відділення, доктора Рішарда Грейпфрута. Рішард, як і всі порядні люди, зразу зрозумів, що за понурою заявою криється споріднена душа, котра рештками сил волає про допомогу. Два тижні опісля Болек підписав угоду і став чільним кравцем «швидкої» в моєму рідному місті.

— Це правда про ту заяву? — запитала я.

— Ну, — підтвердив Мацек. — Ціле щастя, що її прочитав наш батько-директор.

— Та яке там щастя, — озвалась Юлія. — Просто саме в цьому місці земної кулі розбився космічний корабель Болекового призначення.

А де розбилася ракета моєї долі? Колись давно я думала, що в салонах Дуже Поважних Осіб, Котрі Роблять Міжнародну Кар’єру. А тепер? На двадцяти шести квадратних метрах дупла, за яке я сплачуватиму кредит іще сім лихих років? А може, в апартаментах директора з персоналу, котрий охороняють набурмосені огири? У його кухні, вдвічі більшій, ніж моє дупло, з новочасним острівцем посередині? На його металевих антресолях, вдивляючись у панорамний екран домашнього кінотеатру? У його модній бетонній лазничці, загублена серед флаконів дорогих чоловічих парфумів? На задньому сидінні його вилощеного джипа модного кольору «мілітарі»? Найгірше, що я можу про це ніколи не дізнатися.

Сьогодні Болек теж не працює, тож я не буду тинятися по станції. А замість цього провідаю Аню.

— Не буду тебе обнімати, бо ще шви розійдуться. Що, полегшало? — всміхнулася вона. — Залазь, я закінчую пекти сирник. Август заповідався з візитом.

— Ви завжди пекли його разом, — здивувалась я.

— Ну так, але відколи він виграв у конкурсі комп’ютер, то просиджує за ним днями поспіль. Увесь час щось пише.

— У якому ще конкурсі?

— У якомусь мистецькому, для молоді. Його оголосили колись у «Телеранку». Август надіслав кілька рисунків і виграв.

— А як він одержав нагороду? Певно, не намагався переодягтися тринадцятирічним хлопчиком?

— Ми мали з тим трохи клопоту. Ще трохи, і було б по комп’ютері. На щастя, малий нашого знайомого, теж Август, погодився зображати юного генія. Ми поїхали до Варшави, малий чудово виконав свою роль, за що одержав від нашого Августа подяку у формі принтера.

— Ці ігри колись прикро закінчаться, — зітхнула я.

— Ягодо, все під контролем, — усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.

— Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.

Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.

— Непогано, — похвалила його я. — Тільки шкода, що все буде валятись у шухляді.

— Інша річ, якби наш Август був темношкірою самицею, найкраще емоційно неврівноваженою, і жив би в котрійсь із резервацій, — сказала Аня. — Тоді ми мали б виставки в найліпших галереях Лондона.

— Це можна влаштувати, — шепнув сам до себе тато. — Треба тільки опрацювати деталі.

За півроку він повідомив мені по телефону, що одержав стипендію Тревгерцига. Для творчих самиць із країн колишнього СЕСу (рівнозначного резервації) із невеличкими психічними розладами.

— Я надіслав їм твій знімок, Ягідко. Той, що з моря.

Мій «улюблений», клацнутий одразу після захисту. Я з червоними очима замордованої кролиці намагаюся пригладити розмаяне вітром волосся.

— Я написав, що ти самотужки виховуєш двійко неповносправних дітей. Що ви живитеся просом і пшеницею.

— Як хвилясті папужки.

— Ну. І що ти заробляєш на життя, шиючи мішечки для м’ясного асорті.

— Ти жартуєш!

Звідки в нього такі ідеї?

— Я бачив у серіалі «Клан». Там одна жіночка доробляла до зарплати чоловіка шиттям мішечків. А хату вони мали більшу, ніж увесь наш будинок, Ягідко. І то в центрі Варшави.

— Ті вже мені сценаристи. Вони мають фантазію.

Я гарую по десять годин на день у багатій ФІРМІ і не можу купити «кавалерку», а якась старенька живе з шиття лляних мішечків. Я зітхнула, повертаючись до теми стипендії.

— І що ти там іще написав?

— Що ти твориш поночі. Малюєш, різьбиш і тчеш гобелени, які нікому не потрібні.

— Зворушлива історія.

— Їх вона теж зворушила, бо зразу замовили десять гобеленів для своїх офісів у Гамбурзі та Амстердамі. А від березня ти маєш серію зустрічей із власниками галерей з усіх найбільших міст на захід від Лаби.