— Ну, скажімо, невигадливе меню.

— Потім було ще гірше. Понад два роки безробіття. Чай, булки та маргарин. Але нарешті мене закинуло сюди. Приходжу на перше чергування. Ще не обвикнувся, тож одразу сховався в ординаторській і чекаю команди на виїзд. А тут біля полудня завалює Мацек із ополоником у руці і запрошує на кухню: «Сьогодні ваша черга чистити картоплю, пане доктор».

— А ти?

— Наїжачився, як різеншнауцер, але пішов. Навіть Рисек, наш директор, чатує біля баняків. Щоправда, лише двічі на місяць і завжди готує або суп-заливайку, або місиво з картоплі та курки, але все одно вносить свою лепту.

— Родинна атмосфера?

— Її елементи. Бо кожен тут має заплутане життя. Тобі не нудно?

— Та що ти! Я обожнюю слухати історії про життя. Розумієш, часом я маю таке враження, що моє власне життя якесь нереальне. Начеб я дивилася на світ крізь товсту шибу.

— А ти хочеш відчути справжнє життя? — запитав Болек.

— Ясно, якщо це щось означає.

— Нам потрібний водій на якийсь там тиждень або два. Бо Юзек і далі не в формі.

— Обмиває народження дитинки?

— Слабо сказано. Він практично переселився до «Трьох Котів». Зранку його вимітають за поріг разом із недопалками, але рівно о сьомій вечора він заявляється туди, як на чергування. Я подумав, що, може, ти його заступила б, поки хлопак охолоне. Самі денні чергування, крім однієї ночі, двадцять першого, бо Стах тоді зайнятий і відробляє сьогодні.

Ну, прошу дуже. Я навіть не мушу нічого вигадувати. А все ж таки мене це анітрохи не тішить. Почуваюся так, ніби відбираю в Юзека хліб і овес.

— Не відбираєш, тут кожен має якийсь приробіток, інакше ми живилися б тільки просом і пшеницею.

— А що ви робите?

— Я чергую на двох інших станціях. Юлька танцює в клубі. Мацек працює в тренажерному залі. Рисек, наш директор, має ренту з дерев. А Юзек грає по весіллях. Дістає за ніч удвічі більше, ніж на «швидкій». То як, згода? Це лише кілька чергувань.

— А якщо я не впораюся?

— Із чим? — здивувався Болек. — Адже для чорної роботи, для бійок із пацієнтами, для масажування, зашивання ран і запалювання свічок в узголів’ї є я.

— Ну, розумієш, з орієнтацією в мене і справді не найгірш, але все ж таки місто розбудовується. За останні десять років…

— Збанкрутував один завод, а фабрика пателень дихає на ладан. Кількість мешканців зменшилася на тисячу голів, у чому є величезна заслуга реформ.

— Але щось будується.

— Палаци на цвинтарі. В цьому сезоні наймодніші чорні мармурові плити і хрест аж до підхмар’я. Все це оздоблено мідною фурнітурою просто з Італії. Добре, годі сперечатися, миємо лапи і подивимося, чи можна знімати шви.

— Що, невиспана?

— Налякана. Не знаю, чи впораюсь.

— Моя малесенька. — Юлька погладила мене по голові. Я навіть не встигла відхилитися. — Побачиш, усе буде добре.

— Ходи, я представлю тебе решті, — озвався Болек.

— Хіба є якийсь інший лікар?

— Був, до кінця червня, але виїхав до Норвегії. Сказав, що воліє збирати там полуниці, ніж чути в мас-медіа, що є зажерливим труйником, тільки тому, що намагається заробляти більше, ніж шість злотих на годину.

— Такий здібний хлопець, — зітхнула Юлька. — А які він зладив Льольо губки. Кожна завбільшки з виноградного слимака. Якби я не боялася уколів, то й собі такі замовила б.

— Рисек шукає когось на його місце, — втрутився Болек, — бо нам придався б лікар до амбулаторії, коли я на виклику. Тільки що від січня вони, здається, знову мають урізати фінансування на медичну допомогу. І я мусив би його звільнити, а Рисек страшенно переживає такі ситуації. Він не терпить розлук.

— Навіть із дружиною надалі живе, хоч вони й розлучилися вже п’ять років тому і вона має нового чаювальника, — додав Мацек.

— Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, — закінчив Болек і підвівся.

— То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.

Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса «Секс-бомба». У шатенки це виходило значно, значно ліпше.

— Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.

— Ох, докторе, ви як уже щось скажете… — защебетала шатенка голосочком гімназистки. — Доброго дня. Мене звуть Ядвига.

Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.