— І що?

— Як бачиш, план реалізовано, — він кинув мені славетну Болекову усмішку, присмачену краплинкою гіркоти. — Головне — це сильно вірити. А Таємничі Сили зроблять усе, щоб тобі це вдалося.

— Моя люба Юльцю, — втішилася сухенька бабуся, пообвішувана разками штучних перлів. — Я не бачила тебе, певно, з півроку. А може, і довше, — з липня.

Юлька поцілувала її в напудрену щоку.

— Тепер і є липень, бабусю.

— Ти ніколи до мене не заходиш, — скаржилася старенька. — Сиджу тут сама. Навіть не знаю, літо надворі чи весна.

— Літо, бабусю. Я була в тебе три дні тому. Приносила голубці. Пам’ятаєш?

— Ну пам’ятаю, пам’ятаю. Голубці. Ой, як давно я не їла голубців. А це хто? Твій чоловік?

— Ні, мій знайомий лікар. Він тебе послухає, подивиться, чи все в порядку.

— Лікар. Це дуже добре, бо я охоче зіграла б у бридж. Коли був живий мій чоловік, граф Міхоровський, ми частенько запрошували знайомих лікарів. І грали в салоні деколи до білого ранку.

— Зіграємо, — погодився Болек. — Але спочатку я поміряю вам тиск… Ну і послухаємо серце. Тільки ви мусите зняти ці перли.

— Ой, лікарю… — Бабуся зашарілась аж до кінчиків сріблястого волосся, укладеного елегантними хвилями. — Для мене це все одно, що позбутися спідньої білизни.

— Ну добре, якось обійдуся. — Болек відгорнув важкі разки, намагаючись намацати стетоскопом худу спину старенької.

— А хто ця пані поряд із вами? — зненацька поцікавилася вона. — Ваша дружина?

— Ні, це товаришка, бабусю, — спокійно відповіла Юлія. — І що? — звернулася вона до Болека. — Все в порядку?

— Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.

Юлія опустила голову.

— Мама провідує її кожного ранку. Здається.

— То я до неї задзвоню…

— Ні, Болеку! Благаю!

— Я не буду говорити про тебе, — пообіцяв він. — Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.

— Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, — озвалася бабуся. — Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.

— Як плазун, так? — усміхнувся Болек. — Я подзвоню й залагоджу цю справу. Нічого не станеться, якщо двічі на день вона перейдеться триста метрів.

— Ти так близько живеш? — запитала я.

— Тепер ні, бо мешкаю в Льольо, а часом у кузинки на Довгій, — відказала Юлька, а я, побачивши її міну, не продовжувала.

— А ви не хотіли б переїхати до доньки? — запитав Болек.

— Ой, краще не треба, лікарю. Тут я знаю кожен куток. Я в себе вдома. А там? Мало того, що людина губиться, так іще й повинна уважати, щоб її не прихопили з бігуді на голові. Або без біжутерії. Я вже волію самотність тут. Навіть якщо мене ніхто не провідує. Тільки Юльця. Моя люба онученька. — Вона окинула Юльку захопленим поглядом. — Ти так змінилась. А я ще пам’ятаю, як співала тобі колискові. Думала, що ти станеш футболістом або мандрівником, як Сенкевич.

— Тепер я теж не нарікаю, бабусю. Я допомагаю людям, розумієш?

— Розумію, я все пам’ятаю. А ще ти відпустила волосся. Ти завжди мала таке коротке, як у хлопчика. Тобі так гарніше.

— Добре, виписуємо рецепт. — Болек потягнувся по ручку. — Меланія..?

— Так, — кивнула Юлька. — Меланія Світляк.

— Меланія Світляк…. Меланія Світляк… — повторила старенька, глибоко над чимось замислюючись. — Була одна така в нашій родині. Нечувано елегантна, вона носила твіди тільки від Шанель. Твіди й мережива. Але я її, лікарю, не любила.

Знову тиша й спокій. Жодних пацієнтів, нічого, крім одного візиту зразу по обіді. Ми саме перетравлювали рис із полуницями та сметаною Юльчиного виробництва (Мацек переробляв свій коктейль із горошком на чергові опуклості й пагорби), дрімаючи за повтором «Ляльки», коли до амбулаторії ввірвалася сильно наквацяна жіночка, вся в білих блискітках.

— Пане лікарю, годину тому я потрапила в аварію! — повідомила вона істеричним тоном. — Мені потрібна допомога.

— Я до ваших послуг. — Болек підвівся з фотеля й уклонився. — Тільки просив би більше подробиць.

— Так от, я розбила машину й лобове скло. На макове зерня, як бачите.

Болек показав на її блискітки:

— Це і є те скло?

— Так. І я хочу, щоб ви мене від нього позбавили, — заявила вона тоном, який не припускав спротиву. — Прошу витягти з шафки пінцет і негайно взятися до роботи!

— Зрозуміло. Я тільки хотів зауважити, що така робота може тривати кілька днів. Ви значно швидше його позбудетесь, якщо візьмете душ.