— Як ти собі це уявляєш, тату?

— Наразі я ще не опрацював конкретний план, — зізнався він. — Але до весни все обмізкую.

Проте поки він почав його опрацьовувати, усе завалилося. Представники фундації вищезгадуваного Вольфганга так перейнялись історією самотньої матері, котра бореться за виживання, що вирішили провідати художницю особисто, в її, так би мовити, природному середовищі. Приїхали «фольксвагеном-транспортером», завантаженим розмаїтими дарами: від блакитної ріні для посипання доріжок, через пластмасову рибу, що співає ту ж саму колядку (різдвяна оздоба для вхідних дверей), скляну кулю з утопленою в ній білявкою в шкіряному костюмі (німецька версія Попелюшки), аж до кілограмових батончиків із марципанами. Коротше кажучи, всім, що вони повитягали з пивниць і комор. Годину кружляли по околиці, нарешті знайшли наш будинок, а в ньому замість самотньої, психічно неврівноваженої матері двох дітей — кота й самотнього чоловіка, котрий ткав гобелен під заспокійливу музику Замфіра.

— Знаєш, чому вони наробили стільки галасу, Ягодо? Бо їм допекло, що тато аж ніяк не потребує всіх тих риб і скляних куль. Уражена пиха доброчинців.

— Я воліла б, щоб він більше нікого не вражав.

— Усе буде гаразд, Ягодо. Що ти принесла?

— Так, різний мотлох із комода. Вправи на кмітливість. Наприклад, оце, — я витягла перший із краю предмет: облізлу коробочку, набиту металевими детальками. Збоку майталався огидний шнур із величезним штепселем на кінці.

— Складана праска для прасування лялькових суконь, — негайно впізнала Аня. — Ми купили її з Августом якихось сімнадцять років тому. Він хотів навести лад у гардеробі твого єдиного ведмедика.

— А я все сушила собі голову над тим, хто спалив Вухастикові блакитну курточку.

— Ми, — без каяття зізналася вона. — Август іще хотів протестувати цей прилад на самому Вухастикові, але я не дозволила. Ну і праска опинилась у шафі.

— Так само, як і цей пластмасовий несесер, — показала я на блідо-рожеву коробочку у формі невеличкої валізки.

Ми її відчинили. Всередині ховалося шість мініатюрних горняток із приклеєними блюдечками й неоковирний пластмасовий самоварчик, який завершувався не менш неоковирним шнуром. Усе це блідо-рожевої барви. Ціна три рублі п’ятнадцять копійок. Що це могло б бути? Сервіз для гномиків?

— Дорожній набір для чаю, — спростувала Аня. — Принаймні так думає Август.

— Дорожній? Тоді він повинен бути на батарейках. Адже не в кожному наметі є розетки.

— А чому в наметі? — здивувалася вона.

— Зважаючи на якість виконання й ціну, «продукт призначено споживачам із низьким рівнем доходів», — перерахувала я, на мить перетворюючись на стандартну працівницю ФІРМИ.

— І ти помиляєшся. Подивися тільки на цей колір.

— Блідо-рожевий відтінку розквітлої яблуні з краплиною сіро-голубого. І що з того?

— Задум, Ягодо. Хіба горнятко, скажімо, для пролетарія, могло б мати такий вишуканий колір? Певно, що ні. Воно було би просто сіре чи бежеве. А тепер придивися до його розмірів. Хто п’є з таких маленьких філіжанок?

— Ельфи?

— Аристократи.

— Аристократи? З пластмасових горняток?

— Бо це новочасна аристократія, відкрита до нових матеріалів, — прояснила вона. — Або скоробагатьки, які запозичили в аристократів звичку пити з маленьких філіжанок. Але це ще не все. Зараз буде найважливіший аргумент. Налий до самоварчика води та підключи його до розетки.

— Не смикне?

— Не турбуйся. Наливай повний. Вмикай у розетку. І вийди в коридор.

Я вийшла.

— І що?

— Глянь на лічильник.

Я глянула. Він крутивсь як навіжений.

— Він крутиться як навіжений! — гукнула я з коридора.

— Мало сказано. Він жере електрику, як дракон. Як три пральки водночас і ще телевізор «Рубін». Тепер ти розумієш?

— Ним можна користуватися тільки поза домом?

— Власне. Увесь процес кипіння не триває довш як двадцять п’ять секунд, тож немає ризику, що хтось тебе накриє.

— А коли саме тато визначив, що це сервіз для туристів?

— Після трьох місяців користування він одержав рахунок за світло.

Болек зателефонував, що за півгодини я можу прийти знімати шви. Близько другої він матиме трохи вільного часу.

Коли я зайшла, він саме закінчував оббирати картоплю до обіду.

— Ще чотири картоплини, і дивимось.

— Допомогти тобі? Щось перемішати чи зцідити воду? — назвала я дві із трьох знайомих мені кулінарних операцій.

— Мацек уже займається городиною. Буде мінестроне й рулетики в часниковому соусі.

— Ви завжди харчуєтеся разом? — Я пригадала власну перерву на ланч: швидкий скок на кебаб або заливання бульйонного кубика окропом із експреса.

— Та-ак, — потягнувся він по чергову картоплину. — Спочатку я ніяк не міг до цього звикнути. Знаєш, як воно буває на стажуванні. — Не знаю, але Болек швидко запліднив мою уяву: — Скубання канапки із сиром, схованої в кишені халата. Сухий пампух із лікарняної крамнички, запитий на льоту слабозабарвленим окропом. Кілька солоних паличок.