— Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.

— Ой, докторе, — зажурилася Маріолька, — кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.

— Супер, — зрадів Болек. — Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.

— Якщо хочеш, Ягідко, можеш піти з нами, — запропонувала Юлька. — Ну хіба що боїшся…

— А чого мені боятися?

Мацек щиро розсміявся.

— Ти, мабуть, ніколи не бачила нашої лікарні.

— По правді, я не надто часто туди заглядала, — зізналась я. — А якщо точно, була там лише раз, під час власного народження.

— А від того часу там нічого не змінилося, — додала Ядзя, стоячи у дверях. — Спекотно нині. Вночі буде буря чи вітер із Татр, бо хлопи дзвонять як зварйовані. Ну ви таке бачили, пане доктор? Знову телефон.

Ми вервечкою вийшли з амбулаторії й подріботіли в напрямку поблизького молоха, міської лікарні.

— Ага, Ягодо, — згадав Болек, — маленьке прохання. Не звертайся до них «дідусю». Люди думають, що це так тепло, фамільярно. А насправді це принижує й нагадує про вік.

— Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, — сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, — сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

— Ну ось ми і тут, — сказала Юлія. — І як враження?

— Спокійно, трохи темно. Але це ж старий будинок, — пояснила я сама собі. — Тоді люди не дбали про вигоди.

— Тепер теж не дбають, — зауважила Юлька.

Ми наблизилися до п’ятої палати. Сірі, давно не фарбовані стіни, в кутку умивальник. На кожному з шести ліжок пацієнт, одягнений у в’єтнамську піжаму, білу в сині слоники. Такі самі продавали на базарі по двадцять злотих за комплект. Мій тато взяв одразу чотири штуки. По дві для Ані і для мене.

— Дивишся на піжами? — вгадав Болек. — У мене теж така є, тільки в зелені слоники. Ну і без ґудзиків. Вони відпали після третього прання.

— У мене після другого, а після четвертого репнула гумка в поясі, — шепнула я. — Котрий це пацієнт?

— Той, що біля умивальника. Наш завсідник, живе тут із перервами вже чотири роки. Родина здає його, коли хоче трохи відпочити. Бо до притулку його віддавати не випадає. То що, Юлько, ти готова?

Вона кивнула, поправляючи спідничку.

— Усім доброго дня, — почав Болек. — Що це за тиша, панове? А де дівчата й музика?

— Немає, — озвався щуплявий дідусь, понура копія Болека, тільки що старша на п’ятдесят років мучівного досвіду. — Нам навіть таблеток не дають. Тільки стерв’ятники чигають на дереві.

— Пане Антоній, це ворони. Найближчі стерв’ятники водяться в горах південної Європи, — потішив його Болек. — А сьогодні на вас чекає Марлен.

— Ми будемо викликати духів? — зацікавився дідусь із сусіднього ліжка.

— Ні, жива Марлен.

— Ну то просимо на сцену, — буркнув Вільшина, поправляючи собі пласкаті подушки.

Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.

Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.

— Мої вітання колегам! — Із палати біля ліфта визирнув ведмедкуватий сорокарічний чоловік із симпатичним обличчям Мойсея з книжечок для Свідків Єгови. Судячи з описів, Рішард Грейпфрут.

— Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?

— І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.

— Спокійно, спокійно. — Рисьо поплескав її по кутастому плечику. — Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? — обернувся він до мене. — І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, — похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки: