— Шкода, — набурмосився він.

— Але як звичайна людина, — вела я далі, — для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

— Коли у мене вихідні, — розповів Болек, — то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

— А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, — запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

— Принеси, — зрадів Болек. — Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. — А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

— Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

— Я теж не завжди голю ноги, — зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?

— А я взагалі не голюся. Ніде. І на обличчі теж.

— Ах, я зовсім забула, — бовкнула я, намагаючись приховати знічення.

— І це для мене найліпший комплімент, Ягодо. Що ти забуваєш. Що я для тебе медсестра Юлька, а не наквацяний транссексуал. — Вона зворушено шморгнула носом. — Ну а поза тим, що я не голюся, то ще й ніякого макіяжу, кучерів або бантиків. Влажу у старі «спортивки» й до ранку дивлюся по відео фільми з Мей Вест, королевою трансвеститів. Або слухаю Боя Джорджа.

— Одначе, — Мацек усміхнувся і зразу перейшов до описування власного дня дитини. — А я часом не витягаю лінзи з очей. Ну і пропускаю вечірнє тренування. Але дуже рідко, — запевнив він.

— Я думав, що твій день дитини — це ті торби «корівок», поглинуті в моїй ординаторській або в клозеті.

— Ні, бо день дитини мусить бути приємний. А ті кляті «корівки» вганяють мене в чимраз глибше відчуття провини.

— Може, ти повинен трохи урізноманітнити меню, — порадила я. — Той тип із лимонами має схожу проблему.

— Спробую, але чим воно простіше, тим легше тримати себе у формі. Не морочишся, що б це збацати на вечерю, а просто відкорковуєш дві бляшанки горошку, й по всьому.

— А ти, Ягодо? — звернувся до мене Болек. — Що ти зазвичай робиш у день дитини?

— Я? — ніяково всміхнулась я. — Ну що ж… ви, мабуть, знаєте, що навіть найліпші шевці завжди ходять босоніж?

— Може, пора справити собі якісь зручні сандалії?

— Я їх викинув. Усі три з половиною кілограми, — похвалився Маріуш. Він чекав, поки я повернуся з виклику. Юлька зразу відправила нас до телезали.

— І що?

— Значно краще. Тільки я трохи переймаюся, що ні на гріш не маю сили волі.

— Таке самокатування не має нічого спільного з силою волі. Я рада, що ви зробили перший крок. Тепер треба обміркувати, що далі. Може, дозволите собі якесь морозиво чи шоколад?

— Ви гадаєте? — глитнув він слину.

— Я вам дозволяю. Тільки не з’їдайте відро за одним заходом. Може, почнімо з великої порції в данському ріжку?

— З краплиною збитих вершків, родзинками в ромі й посипкою з чорного шоколаду, — облизав він губи. — То я вже піду. Страшенно вам удячний, страшенно.

Він вийшов, ледь чи не підстрибуючи від радощів. Не збігло й хвилини, як до кабінету зазирнула ефірна білявка, котра могла б сміливо виконати роль сестри ельфа Леголаса. Струнка, довгокоса, золотава, зі шпичастими вухами й очима сарни. П’ятдесят кілограмів чистої чарівності.

— Можна? — запитала вона.

Я кивнула. Вона зайшла, скидаючи зі столу стос рецептів. Рвучко нахилилась, аби їх підняти, і скинула горнятко. А потім іще папку з документами і пульт від телевізора.

— Я все це позбираю, прошу не турбуватися.

Білявка видушила «перепрошую». Якийсь час розглядалася за вільним кріслом. Вибрала фотель, який стояв найдалі від мене. Тяжко всілася, збиваючи клуби куряви, а потім заходилася виламувати собі суглоби на пальцях правої руки.

— Я прийшла, бо не знаю, що далі робити зі своїм життям, — заявила вона нарешті. — Стою на роздоріжжі. Не знаю, у який би то бік рушити. І тому мені потрібний хтось, хто вистрілить мною у правильному напрямку.

— А я маю правити за гармату?

— Я чула від товариша, що ви маєте фантастичні результати, а окрім того, не треба приносити направлення й півроку чекати на перший візит. Щоправда, мій товариш казав, що психолог є бородатим дядьком із лисиною, але він завжди перебільшує.