— Хочеш дізнатися? Ходи до води.

Я зайшла, обережно ступаючи по глинистому дні.

— Глянь он туди, вдалину.

Я глянула. Через кожні кільканадцять метрів людина, а власне, її голова, що стримить із води, як буйок. Голова за головою по всій довжині ріки, аж до обрію.

— І скажи нам, Ягодо, де ти в Кракові мала б такі розваги?

— Ну ти вже не перебільшуй, Мацеку, бо ж Скалки кращі, — заступився за мене Болек, сушачи волосся величезним лікарняним рушником.

— Звичайно, там у сто разів глибше й чистіше. Але розвага значно менша, — зізналась я. — Крім того, о тій порі я, напевно, поверталась би з роботи чи сиділа б із Бартеком і рештою знайомих у котрійсь із модних кнайп на Казимірі.

— Тобі цього бракує? — запитала Юлька, скидаючи за ширмою своє бікіні у тропічні фрукти. — Мацеку, перестань видурюватися з тим фотоапаратом.

— Я хочу, щоб Ягода мала згадку.

— Ти хоч почекав би, поки я зачешуся, а не налітав отак зненацька.

— Такі фотки найкласніші. Бо живі.

— Гаразд, Мацеку, досить, — я відібрала в нього фотоапарат і швидко клацнула Болека, який і надалі змагався з рушником.

— То як, тобі цього бракує? — повторила питання Юлька.

— Спочатку бракувало. Трохи. Але потім стільки всього трапилося, що я не мала коли подумати, а тим паче затужити.

— Знаєш, що, Ягодо? Справжня туга нападає, не зважаючи на те, маємо ми на це час чи ні.

— Ну, майже готово. — Болек вимкнув плиту. — Тепер тільки зцідити. Трохи фантазії із жіночих журналів: кілька краплин лимонного соку, дрібка екзотики у вигляді куркуми. Подавати на свіжому листі в сутінках.

— Де ти навчився так куховарити?

— Мушу зізнатися, що в Китаї. Ну, знаєш: багата культура, перевірені тисячоліттями рецепти, невідомі для нас, європейців, поєднання приправ і продуктів. А єдине, чого я там навчився, так це уникати м’яса. Тільки таким чином ти маєш певність, що не їси щура чи старезну ворону.

— Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?

— Бажати можна, але хто на це зважає? — Він замислився. — Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» — запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся, що ти мене ошукав, зголошуся куди слід…» На що гендляр із усміхом: «То, може, ти купиш ті джинси в когось іншого?»

— Сьогодні нікому не можна довіряти, — зітхнула Юлька.

— Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», — поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. — Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, — він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». — Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…

— Чудово, — обірвав його Болек. — Де ми мусимо поставити печатку?

— Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».

— Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…

— Так, так, обід — це важлива річ, але, шановний колего, знання — це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…

— Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» — це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.

— Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…

— Так, дієвість і ефективність — це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.

— Але…

— Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. — Болек прочинив дверцята шафки. — І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. — Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. — То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?

— Тоді прошу поставити мені печатку. — Представник фірми простягнув Болекові зошит. — А це кулькові ручки вам на згадку.

— Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, — кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.

— Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».

— Мені його трохи шкода, — сказала Юлька.