Шрифт:
— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.
— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».
— А чому ти обтяв волосся?
— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.
— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.
— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.
Тридцятий
— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.
— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.
— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.
— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.
— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.
— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?
— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.
— Малину? А мене звуть Ягода.
— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.
— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала я.
Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.
— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?
— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.
— То що ж ти робиш цілими днями?
— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.
— А ти мусиш уставати раніше?
— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.
— Хто це тобі сказав?
— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.
— І тебе це непокоїть?
— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.
— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.
І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.
— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.
— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.
— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?
Малий кивнув забинтованою головою.
Я присіла на крісло поряд.
— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.
— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.
— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.
— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.
— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.
— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?
Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.
— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?
— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.