А де мені взяти книги українські богослужебні? Та

й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що

з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»

в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

»…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий

то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні

та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового

походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві

Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла

делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань

УНР, потрапить в руки характеристика його,

підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми

усвідомлений і корисний в українських справах і визначається

великою популярністю і поваженієм поміж

українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом

закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха

23

рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть

тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою

порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях

надрукувати тексти Універсалів і актів

Української держави «для оголошення їх з церковних

кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і

хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання

Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла

Україна не тільки про державну свою незалежність, а

й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не

на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати

Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися

– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали

окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина

і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований

люд у солдатських шинелях тюлькою набивав

вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг

– куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах

і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки

листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів

до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,

окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,

здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду

Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання

в справи церковно-релігійні, як справу приватну,

як справу людської совісті, що не підлягає компетенції

урядових державних чинників».

Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський

у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.

Іван КОРСАК24

– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді

Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не

йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.

– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали

слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним

для його відвідувачів, бо знали Грушевського

як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському,

коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном

Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за

дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.

Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством,

у якого навіть рвучкі протяги всенародних

хвилювань не могли вивітрити з голови імперського

духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит

Володимир, корінний тамбовець, якого доля

закинула у такий далекий і незрозумілий для нього

край: кривився митрополит і міцно затискував губи,

ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця

Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром

Київської духовної консисторії, і він цей спротив,