І він вкотре розповідав про таємну інструкцію Троцького,

яку розвідці вдалося переловити. «Товарищи!.. – напучував

Лев Троцький агітаторів, яких посилав в Україну.

– Конкретно Ваша задача сводится к следующему: Не

навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех

пор, пока наша власть там не окрепнет. …Говорить,

что Россия тоже признает самостийность Украины, но

с советской властью… Труднее дело обстоит с Петлюрой,

так как украинское крестьянство только на него

и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или

провокатор без разбору везде и всюду будет твердить,

что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не

разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская

власть в союзе с Петлюрой».

Врешті після якогось такого запитання Пащевський

переговорив у командуванні з політреферентом Совенком,

аби щонайбільше якоюсь листівкою поширити ту

інструкцію, аби люди знали, звідки йде хитрування й

лукавство. Порада придалася командуванню і небавом

листівка півмільйонним тиражем вже шелестіла у краї в

нагорьованих і огрубілих селянських пальцях.

Щирим був Омелянович-Павленко, коли в слові напутньому

перед Зимовим походом казав побратимам:

буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, і як

дійшли до Вознесенська, то хоч у бій іди голіруч. Хвилювалися,

як ніколи, вояки, підходили за благословенням

до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не

знаходила місця.

– Не маю я вам сказати іншого, окрім істинного у віках:

віра спасе вас.

Як почався штурм, то частина бійців мала лише

19

по кілька набоїв, а деякі й зовсім не мали. Червоні

зважилися на контратаку, але тут українська кіннота

лавою огорнула ворога, все змішалось в затятій рубці,

де вирішували уже не патрони, а сила духу. Місто

впало. В наказі номер вісімнадцять по Армії командувач

писав: «Величезна військова здобич є нагородою козацтву

за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за

довгий, тяжкий і славний похід».

Командувач мав усі підстави вжити вираз «величезна

військова здобич». Тут було взято двадцять вісім

гармат, два мільйони рушничних патронів, чотири ешелони

військового майна та інше таке потрібне армійське

добро.

Які б солодкі слова чергове військо не набалакувало

у черговому селі, чим би не присмачувало те улесливе

слово, а селянин своїх пізнавав по ділах. Як зайняло

українське військо Бобринець, то сорок тисяч пудів

хліба, пограбованого більшовицькими формуваннями

у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож

люд не тільки ділився харчем – розбирали по домівках

хворих та поранених, помагали в розвідці, підсобляли

підводами. А як служив у Мотрониному монастирі

отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий

похід і панахиду по вмерлих та забитих козаках і

старшинах, то важко було дорахуватися – на молебень

більше прийшло військових чи цивільного люду з довколишніх

сіл.

Знаючи думку людності, що неслася без пошти і телеграфу,

червоне командування запропонувало разом виступити

проти денікінців. Але надто багато завдано кривди,

щоб з ними бодай розмовляти. Ще раніше Омелянович-

Павленко пропонував Добрармії спільно йти проти

червоних – але ті гонорово і зверхньо відмовилися. Тепер

Іван КОРСАК20

же білі самі шукали стежки, аби порозумітися з українським

командуванням. Якраз на Різдво двадцятого

року начальник одного з фронтових відділів Добрармії

полковник Попов направив українському командуванню

листа: «Начальник Ольгопольского отряда

Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта.

Господин командир, согласно приказанию моего начальства,